Ляна Аракелян - Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян

Частина перша. Глава перша. Пограбування

До станції доїхали без пригод. Усю дорогу я вдихала аромати їжі з кошика і їсти хотілося неймовірно, бо поснідати я так і не встигла. Тому приходилося лише облизуватися, ковтати слину й мріяти про полумисок смачного супу в тітчиній таверні. Батьки не поскупилися – і ковбас поклали, і окосту, і пирогів. Мабуть, на самому дні й в'ялене м'ясо з рибою лежать. Ех, мені б самій цього кошика місяця на три вистачило. Швидкопсувне продала б одразу, а решту приберегла. А смажені та печені пироги в нашій корчмі такі, що дух перехоплює. Тісто тоненьке, начинки багато. Якщо ще й з м’ясом чи рибою, то взагалі – язик від смакоти самотужки зав’яжеться на морський вузол. В животі буркнуло, я зітхнула. Татко поклав мені в руку полотно. Я розгорнула – два смажені пиріжки. Рум’яні, духмяні, теплі.

– Дякую, татусеньку! – я розкусила пиріг – лісові гриби з картоплею. Ми не варимо для пирогів картоплю – печемо. Тоді пироги смачніші. Ще й цибулю смажимо на смальці й додаємо вижарки. А гриби в них – наче нота. Без яких ці пиріжки будуть нецікавими. Шкода, що я не помітила, як їх з’їла!

Я зітхнула, загадала тітку Палажку, насупилася наче миша на крупу. Батько мовчав і лише скоса поглядав, як соплю – наче міхи нашого коваля Гринди. Потім, не витримав:

– Ти, Рутко, на нас з мамкою не сердься. Але в Курчавому тобі робити нічого. Воно тобі треба, щоб кожен пес у твій бік бліх чесав? Людські язики– злі. А ти в мене дівчина вразлива, у бійку одразу полізеш. От і подумай – куди це годиться? Дівчина – і начищає кожному хто ображає пику.

Я зітхнула. Батя має рацію. Але ж мені хотілося почути його думку!

– Татку, скажи, а ти б теж так зміг? Ну, щоб, наприклад, у ніч проти весілля піти на сінник, скажімо, з тіткою Жужкою?

Батько хмикнув у бороду.

– Та мені вона ніколи не подобалася. Язиком, що мітлою мете, а руки зі сра... – він осікся, – загалом, не з того місця ростуть.

– Я не про це питаю... Ти б напередодні весілля міг так з мамою вчинити?

– Не зміг, – чесно зізнався батько. – А Лавр твій, хитровухий, усе життя буде по бабах бігати. – Він трохи помовчав. – Ти знаєш, я навіть радий, що цього весілля не буде. Поїдеш у столицю, може, з кимось і познайомишся. Тільки це... ти не поспішай… – він стушувався, а я почервоніла так, що навіть ластовиння зникло. – Ну, ти дівка доросла, чого тебе життю вчити.

– Татку! – я кинулася йому на шию і міцно притулилася до його жорсткої бороди, яка залоскотала щоки. Від нього пахло смаженою цибулею, грибами та м'ясними пирогами. Значить, усю ніч не спав, разом із кухарем готували для мене кошик. Рідний-ріднесенький. Майже завжди на моєму боці. І хоч я доросла, але без його підтримки буде складно. Бо тітка… Ні, приїду, а там вже на місці вирішу що й до чого. Дійсно, я вже доросла. І шпиняти себе нікому не дозволю!

Мимоволі з очей викотилися сльози. Якби всього цього не сталося, я б ніколи не зрозуміла, який він, мій таточко. Насправді – дуже добрий. Хто б з батьків дозволив своїм дочкам чинити так, як всі вони вчинили? Всі троє виходили заміж при надії. Четверта, на жаль, не встигла. Я не про вагітність. Заміж вийти не встигла. Так, про честь я знала змалку, але була впевнена, що Лаврик стане моїм чоловіком, тому й піддалася на його вмовляння. Віддала найцінніше, а він за моєю спиною з Тайкою кохався. Та щоб їх Маруна до себе забрала!

З мамою все не так просто: вона до сестер і брата більше благоволила, а мене постійно шпиняла та прочуханки давала. Вона чомусь вважала, що вчити потрібно кулаками та лозинякою. А батя разом із бабусею всього в корчмі навчили добрими словами та власним прикладом: і готувати, і правильно столи шкребти, і підлогу мести, і зі знахабнілим гостям давати відсіч. Коли бабусі не стало, батько тиждень сам не свій ходив, а потім узяв мене за руку і сказав: «Бабуся б не схвалила такого простою. Йдемо, донечко, працювати. А то без шматка хліба можемо залишитися». Я поглянула на нього – розгублений, схвильований але приховує це.

Батько обійняв мене та поцілував у маківку.

– Ти як до тітки Палажки приїдеш, то сходи на пошту, надішли магоптаха, а то ми хвилюватися будемо.

Образа взяла гору:

– Чому так? Я не хочу в неї працювати. Вона жадібна і зла.

Батько сумно посміхнувся куточками губ.

– Доля в неї несолодка. Ти ж знаєш, що трьох діток Маруна забрала, а потім і чоловіка. І все на її плечі звалилося. Ось серце її й ховається за їдкими словами, як за ширмою. Не зла вона, а нещасна.

Я замислилася. Знову татова правда. Як не розлютитися геть на всіх богів, коли залишився в цьому світі один як перст? Сильна жінка, якщо таверну багато років сама тримає. Спробуй за всім устежити: щоб шеф-кухар не крав, щоб гості не крали – не вивозили з собою посуд і рушники, щоб викидайло бійки розбороняв без наслідків. І кімнати здавати не тільки добропорядним особам. І в окремі кабінети для таємних переговорів впустити лише замовників, а не сторонні очі та вуха. Стежити за чистотою, за тим, щоб кухарі не пліткували, а працювали. Тимчасових працівників контролювати, подавальниць навчати. І при цьому язик за зубами тримати.

Несподівано я навіть поставилася з повагою до тітки Пелагеї. Адже ніколи не думала про те, що вона щодня робить і коли відпочиває. Сім'ю й особисте життя повністю замінила роботою. Навіть пожаліла її по-жіночому.

Коли доїхали до станції – твердо вирішила, що як би не склалося подальше життя, а змирюся. Тітка Палажка багато чого навчити може. А я докладатиму зусиль. Дуже старатимуся. Чесно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍