Марія Парр - Вафельне серце

певній відстані від багаття увімкнула пристрій розкидання гною, і той чим сили завертівся.

За якусь коротку неприємну мить небо стало коричневе. Пригадую, я подумав, що цього не може бути, і водночас побачив, як усі зіщулилися, звівши над головами руки. А тоді посипався дощ із коров’ячого лайна. Ми всі, як один, стояли, обляпані гноєм з голови до п’ят. Тікати було марно. Ми не бачили й не чули нічого, крім гною, що розлітався навсібіч.

Коли ж це таки припинилося, то здалося, ніби все на світі заніміло. Лишилися стояти тільки мешканці Крихти-Матильди. Серед них не було жодного, не заляпаного коров’ячим лайном. Я цього довіку, довіку не забуду.

Дверцята трактора поволі відчинилися. Дідусь обережно підняв заляпану лайном сукню й статечно подріботів поміж гноєм і всіма нами.

— Ну й ну, — сказав він, киваючи головою вбік багаття.

Там уже не було на що дивитися. Багаття й відьма так само були заляпані гноєм, як і ми.

Дякую, дідусю, — стиха мовив я.

Ноїв ковчег

Через день ми, Лена і я, пішли в недільну школу. Та ще й узяли з собою Креллу.

Уночі тюжив дощ, тож на дорозі стояло повно калюж. Крелла взула чоботи не на ту ногу, тому човгала підошвами по землі.

— Хвалити Бога, що вона не моя сестра, — час від часу казала Лена, коли їй доводилося нас чекати, але я знав, що в глибині душі вона так не думає.

Крелла — славна дитина. Власне, у неї таке саме чудернацьке ім'я, як і в мене. Констанція Лілефея, чи щось таке. Я гаразд і не пам’ятаю.

У недільній школі ми читали про Ноїв ковчег. Був собі чоловік Ной, що жив кілька тисяч років тому в якійсь іншій країні. На вершині гори він збудував великого човна й назвав його ковчегом. Сам Господь Бог звелів Ноєві збудувати того човна на вершині гори. Піде рясний дощ, сказав Господь Бог. Уся земля опиниться під водою. Тож Ноєві треба зібрати свою родину і по парі всіх тварин, що тільки є, і, перш ніж почнеться дощ, узяти їх на судно, а то вони потопляться. Люди страшенно дивувалися, коли Ной став заганяти до себе на ковчег на вершині гори звірят і птиць, але Ноя то не обходило. І тільки-но він із тим упорався, як уперіщив дощ. Спершу вода залила поля й дороги, а тоді затопила хати, верхів’я дерев і врешті-решт підступила аж до гори, де стояв Ноїв ковчег, і підняла величезного човна з вершини гори. Ной разом із своєю родиною і всіма звірятами та птицею плавав сюди-туди кілька тижнів. Найжахливіше було те, що всі, хто не сів у ковчег, потопилися. Здається, Господь Бог теж тим зажурився, оскільки потім вималював на небі веселку й дав обітницю ніколи більше не посилати на землю стільки дощу водночас.

Додому ми йшли вже по сонцю, і Лена сказала:

— Яка безглузда назва для човна — ковчег. Не міг той Ной вигадати чогось кращого!

— Хтозна, чи то Ной придумав ту назву, — сказав я і перестрибнув велику калюжу.

— Хто ж тоді? — спитала Лена й перестрибнула ще більшу калюжу. — Може, в Біблії помилка?

— Хіба в Біблії можуть бути помилки? — відповів я і розігнався, щоб перестрибнути найбільшу калюжу, що трапилася на всій нашій дорозі. І плюхнувся просто посеред неї.

— Може, тоді ще не придумали всіх слів, — сказала Лена після того, як я плюхнувся. — Це ж стільки часу відтоді минуло.

Поки ми з Креллою виливали воду зі своїх чобіт, я спитав Лену, чи вона, бува, не знає кращої назви для такого човна. Лена відповіла не відразу. Я майже не сподівався, що вона щось вигадає, але почув:

— Катер.

Це мав би бути Ноїв катер, вважала Лена. Всі знають, що катер — це човен. Ковчег — то щось зовсім інше, щось таке, щось не зовсім нормальне. Лена скрушно зітхнула: ну що ж, коли так написано в Біблії.

— Але ж катери не дуже великі, — сказав я.

Лена похитала головою.

— Ось чому вимерли динозаври, Трілле. Вони потопилися. В Ноя не вистачило для них місця.

І от саме тієї миті, коли я уявляв собі, як Ной з усіх сил намагався підняти на борт Короля Тиранозавра, мені спала на думку блискуча ідея:

— Лено, може, випробуємо катер? Та й побачимо, скільки на ньому тепер поміститься тварин?

І Лена нічого не мала проти того, щоб цієї неділі взятися саме за це, а не за щось інше.

У дядька Тура є красивий, великий катер, на якому він плаває всі дні, окрім неділь. Він, дядько Тур, має звичку швидко спалахувати гнівом, особливо на нас із Леною. Але катерів тут було негусто. Лена вважала, що доведеться вдовольнитися тим катером, що є, хоч би й дядьковим, і поцікавилась у мене, чи вірю я в те, що Ной зважив би на важкувату дядькову вдачу, якби все було поставлено на карту. Я трохи невпевнено знизав плечима, а потім ми спровадили Креллу до тата й побігли з подвір’я.

Дядько Тур живе в третьому, цебто останньому будинку в Крихті-Матильді, біля самісінького моря. Цієї неділі він поїхав до міста в кіно. Катер стояв, погойдуючись, біля хвилерізу. Треба тільки залізти на борт і покласти трап. Я вже так робив, бо якось ходив із дядьком у море ловити рибу. Ми одягли рятувальні жилети. І відразу ж відчули ще більшу вину за те, що взяли катер не питаючись. Хвильку-другу ми поговорили, чи не надіти нам і велосипедні шоломи, але не наділи.

У Крихті-Матильді водиться сила-силенна тварин. І малих, і великих. Спершу ми принесли двох кроликів, що живуть у клітці перед дідусевим кухняним вікном. Вони звуться Лютий і Березень. Їх неможливо було змусити спокійно стояти на палубі, але коли ми кинули їм жмут кульбабового листя, кролики вгамувалися. Потім ми почимчикували до загороди для курей за нашим сіновалом і взяли курку № 4 і нашого півня. Півень здійняв страшенний ґвалт. Якусь мить ми були певні, що мама нас виявить, але в хаті, схоже, гриміло радіо. Вівці влітку пасуться в горах, тож ми обійшлися єдиною козою, що в нас була. Вона такого віку, як Маґнус, і весь час, як мовить тітка-бабуня, перебуває в кепському гуморі. Коли ця дурна коза зайшла на катер, то поїла все кульбабове листя для кроликів, і тому нам довелося