Надія Борзакова - Я втомився від тебе, Надія Борзакова

- М-мне документи треба заповнити, - заїкаючись почала я, спробувавши перешкодити сварці, що починається.

На щастя, пацієнт перевів увагу на мене. Або не на щастя. Тому що вогники, що знову спалахнули в його горіхово-карих очах заважали зосередитися. Дуже дуже сильно, але я намагалася це зробити. Бракувало ще щоб на мене Пилип Вікторович поскаржився...

Отже, його звали Володимир Вадимович Сорокін. Дурне прізвище і зовсім йому не підходить. Такому б звучне якусь… Мужнє.

Зберися, Оленко! Зберися заради бога і не ганьбися.

Тридцять років…

- Не одружений, дітей нема. Номер телефону…

Він потішався. Причому відверто. Або загравав зі мною. І точно бентежив мене так сильно, ніби мені не двадцять три роки, а п'ятнадцять і я на першій своїй шкільній дискотеці спілкуюся з гарним старшокласником, а не заповнюю документи пацієнта у “швидкій допомозі”.

- А тебе як звуть? - спершись ліктями об коліна, схилився так, що наші обличчя опинилися за кілька сантиметрів один від одного.

- Олена... Тобто, це не має значення, Володимире Вадимовичу, - заторохтіла я, відсуваючись. - Відкиньтесь, будь ласка, на спинку крісла. Вам не можна напружуватися, у вас струс.

- Поруч із тобою важко не напружуватися, Олено, - повністю ігноруючи невдоволене пихкання Пилипа Вікторовича, сказав він з очевидним натяком.

Ой, лишенько, щокам як спекотно. І серцю. І всьому тілу.

Постаравшись надати обличчю якомога суворішого виразу, я вдала, що заповнюю бланк. Все, більше не дивилася на цього Сорокіна. Зате він на мене – так. Але, на щастя, мовчав.

- Приїхали, - буркнув Пилип Вікторович, який теж мовчав усю решту дороги і теж дивився на мене. Прям свердлив поглядом.

Він трохи заспокоївся, та не повністю. А пацієнт взагалі не охолонув, це було видно. Йому правда не все одно на те, як зі мною спілкується лікар? З якого дива?

- Що застигла? Іди дізнайся, чи вільне мрт, - розпорядився Пилип Вікторович і я кинулася виконувати.

Кабінет мрт виявився вільним. Передавши пацієнта колегам, ми попрямували до кімнати відпочинку. Там було пусто, всі бригади на виїзді. Щоб приховати ніяковість від ситуації на виклику, я заметушилася. Чайник поставила, коробочку з пакетами чаю дістала.

- Оленко, ти вуха не розвішуй, - незнайомо добродушним голосом сказав Пилип Вікторович, - Такі, як він, мажори зажерті, поматросять і кинуть, запам'ятай.

Я поглянула на лікаря. Він уперше зі мною так говорив - по-доброму, навіть якось по-батьківському.

- Я не розвішую!

- От і розумниця, принцеско, - знову повернув він свій колишній тон. - Чайку завариш?

- Звісно.

Від його слів стало не по собі. Соромно за свою непрофесійну поведінку і що він це помітив. І той хлопець також. А ще… Адже він має рацію. З першого погляду на цього Сорокіна зрозуміло, хто він такий. Весь у брендах одягнений, годинник дорогий, смартфон останньої моделі. Я це все крадькома встигла роздивитись доки їхали. Зрозуміло як такі можуть поставитися до звичайних дівчат на зразок мене. І, може, він узагалі одружений. Дорослий все ж таки….

От і не думай про нього, Оленко. Забудь і все!