Тетяна Гуркало - Бар "На перехресті", Тетяна Гуркало

Кукурудзяне поле горіло добре. Придурок, який, як і належить злочинцям, повернувся на місце злочину, трохи побігав, перетворився на сокола і злетів у небо, смердячи паленим пером. Як і розраховувала Дженні, відразу вляпався в сіть, затріпотівся, лаючись незрозумілою мовою, навіть перекладач чомусь сказане не перекладав. А потім повис, як муха, що заплуталася в павутинні. І бурмотіння стало схоже на мушине приречене дзижчання.

***

— А може, останнє бажання? — спитав продроглий на росі, обплутаний сіттю добрий молодець.

— Де мій саксофон? — люто питала Дженні, яка вже зневірилася отримати відповідь.

Сова з цікавістю дивилася то на одного, то на іншу і піднімала пір'я від задоволення. А ще розумні істоти. Один не розуміє, що таке саксофон. Інша не розуміє, що він не розуміє. От і розмовляють на своє задоволення, вже не першу годину. Щоправда, спостерігати за тим, як тендітна діва вантажить у багажник малолітражки сокола, котрий перетворився на людину, було ще цікавіше. Але все кумедне колись закінчується. Сирени пожежних машин надали дівчині сил, і вона впоралася.

— В'язням належить останнє бажання, — наполягав Фініст, давно зрозумівши, що серйозно розмовляти з дурною дівкою марно. Нічого ця іноземка зрозуміти не здатна, бо не Премудра і навіть не Василина.

— Може тобі ще останній поцілунок потрібен?! — закричала Дженні і штовхнула красеня в бік.

— А давай, — не став відмовлятися він.

***

Василина, котра стежила за пригодами чоловіка традиційно, за допомогою тарілочно-яблучної апаратури, заскрипіла зубами і вп'ялася нігтями в стіл. Дуже їй захотілося зробити цей поцілунок останнім у житті одного сокола. І було шкода, що зробити те ж саме з феніксом не вийде. Переродиться, зараза.

Хоч іди і висмикуй патли. Некрасиво, звичайно, але так весело.

— Уб'ю, — вирішила Василина, коли Дженні, зневірившись чогось добитися від Фініста, все-таки його поцілувала, сподіваючись, що поцілунок прочистить йому мізки.

Створити міжсвітній портал Василин

а зуміла миттєво, хоча всі вчителі хором стверджували, що процес цей довгий і кропіткий, якщо маг, ну чи ворожка, не чарівна істота, як дракон, і не бог. Втім, думати про своїх предків Василині було ніколи. Вона схопила качалку, якою перед тим, як вирішила подивитися чим там займається чоловік, розкочувала тісто на його улюблені вареники з вишнями. Згадавши лисого чорта і пообіцявши висмикати всі патли любительці останніх поцілунків, Василина рвонула мститися.

***

— Тепер скажеш де мій саксофон? — спитала Дженні, цмокнувши Фініста в губи і співчуючи всією душею вчителям, у яких таких Фіністів половина класу, як мінімум.

— Ось дурна дівка, — промимрив добрий молодець і чхнув. — Кажу ж, не маю я ніяких фонів. І тут роса, а я застуджуся. Порядні жінки спочатку годують, напувають, баньку топлять, а вже потім ставлять запитання.

Дженні оніміла від такого нахабства, а потім загарчала і штовхнула бранця в бік.

Трава виявилася слизькою і стусан закінчився мальовничим падінням, навіть сова глузливо заухала. Досить кістлявий Фініст падіння не пом'якшив. А потім звідкись з'явилася розпатлана фурія, в обсипаному борошном фартуху і зі качалкою напереваги.

— Ах ти, занепала жінка, — сумлінно перевело заклинання, і Дженні до всього хорошого отримала качалкою по плечу.

А якби не сіпнулася вбік, напевно отримала б по голові.

— Ненормальна! — заволала фенікс, якимось дивом відкотившись убік і навіть зумівши підвестися на ноги.

— Я тобі покажу, як чужих чоловіків цілувати! — у тон їй відповіла Василина.

— Що, досвіду в цих справах багато? Тоді показуй, а я подивлюсь! — не залишилася в боргу Дженні.

Василина відповіла тими словами, які вперто не хотіло перекладати заклинання, і кинулася до Дженні, розмахуючи качалкою, як індіанець у вестерні томагавком. Обличчя красуні настільки перекосила злість, що можна було зніматися у фільмі жахів. І Дженні зрозуміла – уб'є. Тому й рвонула не розбираючи дороги, і думаючи, що дружина придуркуватого Сокола заплутається у своїй довгій сукні, упаде і не наздожене.

Василина та її сукня думали інакше. І той камінь, об який у результаті спіткнулася Дженні, їх у цій помилці підтримував. Інакше навіщо було під ноги кидатись?

— Уб'ю! — похмуро пообіцяла Василина, нависнувши над суперницею, як сама відплата, і замахнулася качалкою.

Дженні їй повірила.

Фенікса насправді вбити не складно, незважаючи на те, що це чарівна істота. Нічим вони від простих смертних не відрізняються, крім довгожительства, здатності до самоспалення та переродження. Але й тут, зовсім не факт, що згоріти встигнеш, перш ніж тебе пирнуть мечем, чи приголублять по голові качалкою. Фенікси, на жаль, ні телепортуватися не вміють, ні навіть відкривати банальні портали, в які можна хвацько застрибнути, залишивши ворога з носом.

Загалом, переродження для фенікса єдиний спосіб термінової евакуації.

І Дженні в цю мить зрозуміла, що краще чергове переродження, ніж смерть від кухонного приладдя. І навіть почала перероджуватися, стягнувши в одну точку, десь над головою, стільки енергії, що згоріла і розсипалася попелом би миттєво, навіть злітати вогняним птахом і вигукувати сумнівної цінності пророцтва не знадобилося б. А потім виявилося, що вогню Дженні боїться все-таки більше, ніж сердиту Василину з качалкою, і дівчина, що є сил, відштовхнула від себе готову спопелити енергію.

Куди вже ця енергія потім поділася, Дженні не знала. Але Василину це видовище привело до тями і вона навіть допомогла піднятися на ноги.

— Ну от, — сказала мужня дружина, присівши на висушену помахом руки траву.

— Він у мене саксофон вкрав, — поскаржилася Дженні і сіла поряд.

— Навіщо? — здивувалася Василина.

— А я знаю?

Василина подивилася на чоловіка, і він невпевнено забурмотів щось про чудеснозвучні скрипки, бар, Страдіварі та дурних дівок з ненависною кукурудзою. Бідолашна Премудра зрозуміла з цього бурмотання більше, ніж фенікс, і похитала головою.