Холод Влада - Зіграй мою наречену, Холод Влада

— Мене... — я відвела погляд. — Мене все влаштовує. Ми не хочемо поспішати. Нам так зручно... — це вже сказала тихіше.

Напевно було зрозуміло, що  виправдовуюся. 

Насправді, давно хотіла, щоб ми з Денисом з’їхалися. Так було б зручно, не треба б було платити дві комуналки, дві квартплати і тому подібне.

Але ще на початку наших стосунків ми домовилися, що не будемо поспішати. Денис сказав, що не хоче відчувати «хомут на шиї» , попередив мене на першому побаченні... На той час у мене й у самої не було особливого бажання стрибати в омут з головою, але зараз... Зараз я вже починала хотіти якоїсь стабільності.

Все ж, мені вже двадцять сім...

— Ну і дура... — щиро сказала Віка. — Хоча зараз не до цього, — вона окинула мене критичним поглядом. — У тебе хоч помада з собою є? А то ти як якась бліда поганка...

***

— Ну нарешті, — Сергій швидко відкрив переді мною двері своєї машини, ледь не заштовхнувши мене туди. — У нас обмаль часу, давай швидше...

— Я взагалі не хотіла...

Я навіть не встигла озирнутись, як вже сиділа біля місця водія. 

— Поговоримо по дорозі, — Сергій сів за кермо. — Пристібнися...

— Добре, — я пристібнулася, а він тим часом завів машину.

— Куди їхати?

— Салтівське шосе, біля супермаркету «Клас»...

Пристібнулася. Не хотілося дивитися на нього. Хотілося, щоб ця поїздка закінчилася якнайшвидше.

Хоча... Я сьогодні рано звільнилася... Приїду додому мало не на годину раніше, ніж зазвичай. Та й взагалі, я ж казала Денису, що не приїду... Хоча, навряд він засмутиться якщо приїду, правда? 

Зараз, особливо після цієї зустрічі з минулим, я так хочу щоб Денис обійняв мене... 

Перші пару хвилин дороги Сергій нічого не говорив. Я взагалі не розуміла, що відбувається... Напевно, треба спитати.

— Ти хотів про щось поговорити? — таки запитала, коли ми проїхали мало не третину дороги.

— Так, — він кивнув. — Хочу наняти тебе, взяти на роботу.

Сергій виглядав таким серйозним... Не знаю, здавалося, що від цієї роботи прямо залежить його життя. Я не знала що сказати, тому просто сказала те, що було в голові:

— Я працюю в театрі, у мене нема часу на щось ще...  Та і яку роботу ти можеш запропонувати? — щиро дивувалася я. —  Хіба у тебе не сімейний бізнес чи щось таке?

Пару секунд він вагався, але потім таки подивився на мене своїми блакитними, як небо, очима і промовив:

— Мені треба, щоб ти, Самойленко, зіграла мою наречену. Тільки так я можу змусити батька відписати фірму на мене...