Делісія Леоні - Найзаповітніше бажання на Різдво, Делісія Леоні

Стук підборів по кам'яних сходах. Скрип воріт, що закриваються за спиною. Він зупинився лише на хвилину, щоб одягнути чорні шкіряні рукавички. Модне пальто, шарф та начищені до блиску зимові туфлі. Звичним поглядом оглянув старий провулок. Машини, трамваї, перехожі, жовті ліхтарі та сніг.

Він підняв голову і вдивився в темне зимове небо. Сніжинки падали йому на обличчя, затримувалися на віях і танули, перетворюючись просто на воду. Він змахнув одну сніжинку, посміхнувся, і пішов блукати вулицями міста.

Напередодні Різдва. Здавалося, люди не помічали всієї краси природи, чарівності різдвяного вечора. Вони бігли, обганяючи один одного, з суворими обличчями, часом розмовляли телефоном, часом сварилися один з одним та бурчали на дітлахів, які… заважали їм, не давали спокою, бажаючи піти на ялинку, а не додому.

  Інші йшли в навушниках, не чуючи ні мелодійного хрускоту снігу під ногами, ні дитячого сміху навкруги. А були ті, які осліпли… втупившись в екран мобільного, не помічали ні себе, ні інших, ні це століття, ні цей вечір, ні різдвяне диво… Самотні серед самотніх.

Він не вдивлявся в обличчя перехожих дівчат, уже не боявся пропустити… пройти повз… неї. Минули часи, коли вдивляючись в обличчя сучасниць, надія танула зі століття в століття, рік у рік, день у день. Гірке усвідомлення втрати ... її немає серед них, і в цьому столітті її немає серед них… - давно минуло.

Він знав, що на Різдво найзаповітніші бажання обов'язково збуваються. А головне… часові простори перетинаються.

Час повертатися. Один провулок, другий, центральна вулиця і ось він на місці. Старовинний особняк.

Двері були відчинені, як і багато років тому. Він затримався на ґанку, пропускаючи відвідувачів свого будинку. Напередодні Різдва він влаштовував виставку своїх картин. Він виставляв її портрет у центрі холу на другому поверсі, щоб показати її всьому світові. Його кохану. Його єдину. На всі століття…

Він знав, що диво має статися. Він обов'язково її знайде. Лише боявся, як і минулого разу запізнитися. Він оглянув вулицю, підняв очі на важке зимове небо, почув хлоп’ячий голос… і посміхнувся.

«Не запізнись!»

*****

«Напередодні Різдва, сьогодні, музей художника Х. відкритий з 23-00 до 00-01. Не спізніться!»

Вона довго дивилася на повідомлення. Вона чекала на цей день весь рік, все своє життя…

Батьки не відпускали її, гарчали та ображались, що у святковий вечір вона покидає їх. І зовсім не вірили, що їй треба піти в музей. В таку годину? Це жарт? Який музей? Але вона… вперше посварившись з батьками, пішла туди, куди кликало її серце.

Вона з сумом дивилася на портрет. Ще один рік… а таке почуття, що минуло століття. Хлопчик в тому році не збрехав їй. Музей дійсно був відкритий. Вона цілий рік сумувала за цим будинком, за цими картинами.  Але підходив час закриття. Всього одна година… Чому так мало?

Вона більше ніколи не побачить цей будинок та ці картини. Вона переїжджає до іншої країни,  але її серце залишається тут. Як шкода ... Сни про минуле снилися все рідше. І вона вже майже забула його обличчя.

Сумно посміхнувшись портрету дівчини, так схожої на неї, вона пройшла до сходів. Холодний мармур під рукою, широкі сходи та стукіт її підборів. Вона, мабуть, остання зі всіх відвідувачів.

Внизу зачинилися двері. Звук швидких кроків лунали з першого поверху все ближче і ближче. Чорне пальто та чорні туфлі, начищені до блиску. Гаряча долоня накрила її руку.

Вони дивилися мовчки один на одного. Серця стукали в унісон так швидко, наче закружляли у швидкому вальсі. Вона впізнала його. Чоловіка зі свого сну. Але… хіба таке можливе?

— Привіт, — усміхнувся він першим.

— Привіт, — повторила вона за ним.

— Вибач, - піднявшись на сходинку вище, сказав він, не зводячи з неї пильного погляду.

— За що? - не зрозумів його, перепитала вона.

— За те, що запізнився.

— Хіба ми знайомі?

— Знайомі. Я шукав тебе так довго! Вибач, що запізнився на декілька століть.

— Хіба… це можливо? – спитала вона, але серце відчувало, що він – той самий, її, єдиний, коханий!

— Можливо. У Різдвяну ніч можливі будь-які дива.

*****

«Навіть через тисячу років ми знаходимо тих, хто призначений нам долею. Тих, кого покохали ще задовго до нашого знайомства, кого покохали у минулих століттях, епохах, у минулих життях. І неважливо, чи пам’ятаємо ми свої попередні життя, чи – ні.

 Дві споріднені душі назавжди залишаться одним цілим. Але ми обов’язково знаходимо одне одного… навіть через багато століть. Придивіться до своєї коханої людини. Чи здавалося вам, що ви знаєте цю людину все своє життя чи, може, навіть більше?

Так, здавалося… бо ви вже зустрічалися… і зустрінетесь знов.

Художник Х.» 

Кінець