Микола Васильович Гоголь - Тарас Бульба

груди одцвіли без поцілунків і вкрилися дочасними зморшками. Все кохання, всі почуття, все, що має жінка ніжного й гарячого, обернулося в неї на саме материнське почуття. Вона гаряче, палко, слізно, як чайка степова, линула над своїми дітьми. Синів її, дітей милих, беруть від неї — беруть на те, щоб вона їх не побачила ніколи! А може, хто зна, в першім бойовищі татарин порубає їм голови, а вона й не знатиме, де лежать покинуті тіла їхні, шматовані хижим подорожнім птаством, а вона ж за кожну краплину крові їхньої всю себе віддала б. Ридаючи, дивилася вона в очі їхні, коли всемогутній сон почав їх оповивати, й думала: «Аче ж Бульба, прокинувшись, відстрочить від’їзд на два дні яких; може, того, що багато випив, то надумав так скоро їхати».

Місяць давно вже осявав увесь двір, повний сонного народу, густу купу верб і високий бур’ян, де потонув частокіл кругом двору. А вона все сиділа в головах милих синів своїх, ні на хвилину не спускала з них очей, і про сон не думала. Вже коні, почувши світання, полягали в траві й кинули їсти; залопотіло верхнє листя на вербах і помалу тріпотливий струмок спустився до самого низу. Вона пересиділа до самого світанку, зовсім не втомилася і в душі бажала, щоб ніч тяглася якомога довше. Зі степу донеслося дзвінке іржання лошати; червоні пасма ясно блиснули на небі.

Бульба раптом прокинувся і зірвався на рівні ноги. Він дуже добре пам’ятав усе, що вчора наказував.

— Ну, хлопці, годі спати! Час, пора! Напувайте коней! А де ж стара? (Так він звичайно називав свою жінку). Скоренько, стара, готуй нам їсти: путь-бо стелиться велика.

Бідна старенька, останню надію втративши, сумно подалася до хати. Тимчасом як вона, вмиваючись сльозами, готувала все до снідання, Бульба віддавав накази, порався в стайні і сам вибирав для дітей своїх найкращі убори. Бурсаки враз змінилися: на

із

них з’явилися, замість старих закаляних чобіт, червоні сап’янці зі срібними підківками; шаровари, в Чорне море завширшки, з силою складок та зборів, підперезалися золотим очкуром, до очкура поначіплювано було довгі ремінці з китицями та всяким причандаллям до люльки. Жупан кармазиновий, сукна яркого, як огонь, опасував мережаний пояс; карбовані турецькі пістолі були закладені за пояс; шабля бряжчала коло ноги. Обличчя їхні, ще мало обпалені, здавалося, покращали й пояснішали; молодий чорний вус дужче тепер відтіняв біле лице й здоровий, могутній цвіт молодості; гарні були вони під чорними баранячими шапками з золотим верхом. Бідна мати! Як побачила вона їх, слова не могла промовити, і сльози постали їй в очах.

— Ну, синки, все готове! нема чого баритися! — каже тоді Бульба. — Тепер за звичаєм християнським перед дорогою треба всім сісти.

Всі посідали, і ті хлопці, що поштиво при дверях стояли, також.

— Благослови тепер, мати, дітей своїх! — каже Бульба. — Молися, щоб воювали вони завзято, боронили б повсякчас честь лицарську, обстоювали віру Христову, а як ні — нехай гинуть, щоб і духу їхнього не було на світі! Підходьте, діти, до матері: молитва материна і на воді і на землі рятує!

Мати, слаба, як мати, обійняла їх, добула два малих образочки й, ридаючи, наділа їм на шию.

— Нехай боронить вас... матір Божа... Не забувайте, сини, матір вашу... засилайте хоч звісточку про себе... — Далі вона не могла говорити.

— Ну, гайда, діти! - мовив Бульба.

Коло ґанку стояли осідлані коні. Бульба скочив на свого Чорта, що скажено рвонувся, почувши на собі двадцятипудову вагу, — Тарас-бо був дебелий і важкий.

Коли побачила мати, що й сини вже посідали на коней, кинулася вона до меншого, що мав ще на обличчі більше якоїсь ніжності; вона вхопилася за його стремено, вона припала до сідла його і з відчаєм ув очах не пускала з рук своїх. Двоє дужих козаків узяли її дбайливо й занесли до хати. Та коли вони вже за ворота виїхали, вона з усією легкістю дикої кози, незвичайною, як на її літа, вибігла за ворота, незбагненною силою спинила коня й обняла одного з синів з якоюсь несамовитою гарячковістю. Її знов одвели.

Молоді козаки смутні їхали й тамували сльози, боячись батька, що й сам був якось зніяковів, хоч і намагався того не показувати. День був сірий; зелень блищала ясно; птаство щебетало якось у безлад. Вони, проїхавши щось, оглянулися назад: хутір їхній начебто пішов у землю; тільки й знати було два димарі їхньої непишної хати та верхи дерев, де вони, як білочки, у вітті лазили; ще стелився перед ними той луг, що з нього пригадувалася їм уся історія їхнього життя, від пори, коли качалися вони в росяній траві, до часу, коли виглядали в ньому чорнобриву козачку, що боязко перелітала через нього своєю молодою бистрою ногою. Ось уже сама лиш жердина над криницею, з прив’язаним угорі колесом з воза, самотня стирчить у небі; уже степ, що вони проїхали, видається здаля за гору і все собою закрив. Прощайте ж, дитинство, і забави, і все, і все!

Всі три верхівці їхали мовчки. Старий Тарас про давнє гадав: проходила перед ним молодість його, його літа, ті минулі літа його, які всякий козак оплакує, що хотів би, щоб усе життя його були молодощі. Гадав про те, кого ж то стріне на Січі зі старого свого товариства. Передумував, хто помер, а хто живий зостався. Сльоза кублилася в його зіниці, а посивіла голова смутно похилилася.

Синів його інші думки обсідали. Та слід більше розповісти про тих синів його. Віддано їх по дванадцятім році до Київської академії, бо вся значна старшина того часу мала за потребу дати освіту своїм дітям, хоч і робилося це затим лиш, щоб потім зовсім забути її. Вони були тоді, як і всі до бурси вступаючі, дикі, викохані на волі, а там уже здобували щось із того личкування і діставали спільних ознак, що робили їх схожими одне на одного. Старший, Остап, почав з того своє поприще, що першого ж таки року втік. Його завернули, побили тяжко і посадовили за книжку. Чотири рази закопував він свого букваря в землю і чотири рази, випоровши його немилосердно, купували йому нового. Та, річ світова, він би і вп’яте вчинив, коли б батько та не дав йому урочистої присяги тримати його в монастирських служках цілих