Микола Васильович Гоголь - Тарас Бульба

місце колишніх уділів, малих містечок, повних псарства та ловецтва, на місце ворохобливих торговців містами — дрібних князів, поставали грізні селища, курені й околиці, пов’язані спільною ненавистю до бусурменських хижаків. Всяк уже знає з науки, як їхня безперервна боротьба і невсипуще життя порятували Європу від нестримних наскоків, що мали її повалити. Королі польські, опинившись на місці удільних князів, цих просторих країв власниками, хоч би й далекими та плохими, зрозуміли одначе силу козацтва та користь від того бойового, охоронного побуту. Вони заохочували їх й потурали тим нахилам. Під їхньою далекою владою гетьмани, межи козаків таки обрані, перетворили околиці й курені на полки та певні округи. Не було це давнє рекрутське військо, — такого ніхто б і не побачив; та на випадок війни й посполитого рушення не більш як за вісім днів кожне ставало кінним, кругом озброєним, діставши самого лиш червінця платні від короля, і за два тижні складалося таке військо, якого ніякий рекрутський набір не здолав би набрати. А покінчали походи — вояк подавався у луги та ставав до орного поля, на дніпрові перевози, рибалив, торгував, варив пиво і був вільний козак. Тогочасні чужинці справедливо дивувалися тоді на козакову невидану моторність. Не було ремесла, що не знав би козак: наварити вина чи справити воза, натерти пороху, спорядити ковальську, слюсарську роботу, а на додачу до того гуляти на-пропалу, пити, бенкетувати, як тільки й може руська душа, — все це було йому під силу.

Опріч козаків реєстрових, що мали собі за повинність ставати у лави під час війни, можна було кожної пори, у великій потребі, набрати силу-силенну охочекомонних: нехай-но лиш осавули перейдуть ринками та майданами по всіх селах та містечках і гукають на весь голос, на возі ставши: «Гей-бо, пив-ники, броварники! годі того пива варити, та по запічках викочуватися, та мух ситим тілом годувати! Рушайте слави лицарської та честі добувати! Гей, плугарі, гречкосії, чабани, баболюби! годі вам за плугом походжати, чоботи-сап’янці в землі каляти, до жінок лабузнитися та силу лицарськую марнувати, бо час та пора слави козацької добувати!» І слова ці були що ті іскри, на сухе дерево падаючі. Орач трощив свого плуга, броварі й пивовари кидали свої кадовби й розбивали бодні, ремісник і перекупник слав до біса і ремесло і ятку, бив посуд у хаті. І все, що тільки було, сідало на коней. Отож вдача українська набирала тут могутнього, широкого замаху, сильної постави.

Тарас був із корінного, старого полковницького заводу: весь створений для бойового завзяття і відзначався грубою щирістю вдачі своєї. За тих часів сила польщизни пішла вже проміж українську шляхту. Багато хто переймали польські звичаї, заводили розкоші, пишну обслугу, соколів, ловчих, обіди, палаци. Тарасові це не до душі було. Він кохався в простому побуті козацькому і пересварився з тими своїми товаришами, що прихилялися до варшавського боку, називаючи їх підніжками панів польських. Повсякчас невгамовний, мав себе за покликаного оборонця православія. Самоправно приходив у

ю села, де нарікали на утиски орендарів та на додачу нового димового побору з хати. Сам з козаками своїми чинив над ними розправу й поклав собі за звичай, що в трьох випадках слід братися за шаблю: коли комісари не поважали старшину і стояли перед нею, шапок не скидаючи, коли знущалися над православною вірою і не шанували закон предківський та ще коли ворог був бусурмен чи турчин, проти яких він мав за кожної нагоди звести зброю во славу християнства.

Тепер він наперед тішився думкою, як то він з двома синами стане в Січі й скаже: «Ну, дивіться ж, яких я молодців привів до вас!»; як з’явить їх усьому старому, в боях гартованому товариству; як подивиться на перші їхні вчинки в науці військовій та ще в бенкетуванні, котре теж малося за одну з добрих прикмет лицарських. Перше думав був їх самих вирядити. Та, побачивши їхню молодість, статурність, могутню природну красу, запалився вояцький дух його, і він другого ж таки дня наважився їхати з ними сам, хоч потреба до цього була єдина — його вперта воля. Він уже порався і давав накази, вибирав коней і збрую для молодих синів, навідувався до стаєнь і до комор, підібрав слуг, що мали з ним завтра рушати. Осавулові Товкачу передав своє старшинство разом з твердим наказом тої ж години стати зі своїм полком, якщо він подасть із Січі звістку. Хоч і був напідпитку і в голові ще хміль шумував, та не забув нічого; навіть наказав коней понапувати і завдати їм у ясла дебелішого і кращого зерна, а тоді прийшов зморений від того клопоту.

— Ну, діти, треба спати лягати, а завтра вчинимо, що Бог пошле. Та не стели нам постелі! Нащо нам постіль — надворі спати будемо.

її

Ніч тільки що оповила небо, та Бульба раз у раз лягав рано. Він розлігся на килимі, вкрився кожухом, бо повітря вночі було холодненьке, та Бульба таки й любив, удома бувавши, тепліше вкриватися. Він скоро захропів, а за ним і всі у дворі; все, що де лежало, захропло й заспівало; а найперше заснув сторож, бо більше від усіх набрався ради приїзду паничів.

Сама бідна мати не спала. Припала вона в головах милих синів своїх, покладених разом; розчісувала гребенем їхні молоді, буйно розпатлані кучері та сльозами їх обливала. Вона вся на них дивилася, видивлялася всіма почуттями, вся в один зір обернулася і не могла надивитися. Вона вигодувала їх своїми грудьми; вона зростила, викохала — і ось хвилинку перед собою їх бачить. «Сини ж мої, сини милі! та що буде з вами? яка доля ваша?» — проказувала, а сльози зупинилися в зморшках, що змінили колись прекрасне лице її. Вона справді була нещасна, як і кожна жінка того химерного часу. На годину-другу вона жила коханням, тільки за першої жаги любощів, у першім огні молодості, а вже суворий перелесник кидав її задля шаблі, заради товариства, для бешкетування. Вона бачила мужа двічі чи тричі на рік, а потому про нього ні слуху ні духу скільки років. Та коли ж вони й зустрічалися, коли вони бували разом, та й що то за життя в неї було? Вона зазнавала наруги, а також і побиття; ласку вона бачила тільки з милості дану; була вона чимсь чудним у цій громаді безжонних лицарів, оповитих суворим колоритом розгульного Запорожжя. Молодість без утіхи майнула перед нею, а її прекрасні свіжі щоки і