Абір Мукерджі - Необхідне зло, Абір Мукерджі

точнісінько у груди принца. Кілька секунд він стояв, ніби справді був богом і кулі пройшли повз нього. Тоді на шовку туніки поступово проступили яскраво-червоні плями, і він ніби зім’явся, наче паперовий кухоль під дощем.

Два

оїм першим бажанням було кинутися до принца, але часу не було, у револьверові вбивці залишилися кулі.

Я упав на землю, і він вистрілив учетверте. Не можу сказати, куди влучила куля, знаю тільки, що крізь мене вона не пройшла. Я знову пірнув за відчинені дверцята роллс-ройса, убивця вистрілив знову. Куля стукнула об дверцята прямо на рівні мого обличчя. Мені вже доводилося бачити, як кулі розривають метал, немов паперову хустинку, тож справжнє диво, що ця застрягла у дверцятах. Згодом я дізнався, що роллс-ройс принца був обшитий срібними пластинами. Гроші зробили свою справу.

Я змінив позицію, очікуючи на шостий постріл, але з полегшенням почув клацання порожнього барабана. Отже, револьвер має п’ять комірок, або ж у вбивці лишилося п’ять куль, хоча перше трапляється нечасто, про останнє взагалі ніхто не чув. Не зустрічав я ще такого вбивці, якому б куль бракувало. Скориставшись нагодою, я витяг із кобури свого «Веблі», прицілився, вистрілив і не влучив, куля увійшла у стовбур найближчого дерева. Нападник уже тікав.

На задньому сидінні Не Здавайся схилився над принцом, намагаючись зупинити кров із його грудей, своєю сорочкою. Полковник Арора непевно підвівся, тримаючись рукою за скривавлену голову. Йому пощастило. Схоже, основну міць удару взяв на себе тюрбан. Без нього він узагалі не підвівся би.

— Везіть принца до шпиталю! — крикнув я йому і кинувся за злочинцем.

Той мав фори у двадцять п’ять ярдів і вже встиг добігти до кінця Чоурінґхі.

Вдале він вибрав місце для нападу. Чоурінґхі — вулиця дивна. Протилежний тротуар був найжвавішим у місті: у крамничках, готелях, під аркадами було повно перехожих. Цей бік був на сонці, потрапити з нього можна було лише на Майдан, тож зазвичай на ньому нікого не було. Наразі крім парочки кулі, котрі були задалеко, а вони не ті люди, що кинуться на допомогу, почувши постріли.

Я побіг за вбивцею, ледь ухиляючись від автомобілів на проїжджій частині на чотири смуги. І легко загубив би його серед натовпу під білими стінами Індійського музею, якби не яскраве помаранчеве вбрання. Стріляти у натовп занадто ризиковано. Та й у будь-якому разі, стріляти в людину в рясі індуїстського святого перед стількома людьми — божевілля. У мене і так проблем чимало, щоб іще й релігійне повстання зчиняти.

Убивця пірнув у лабіринт вуличок на схід від Чоурінґхі. А він у непоганій формі, принаймні кращій, ніж я, тож дистанція між нами збільшувалась. Я вибіг на вулицю, спробував угамувати дихання і гукнув, щоб він зупинився. Особливих надій я не плекав: убивці з револьвером та непоганою форою не часто поводяться слухняно, але він, на мій подив, підкорився. Зупинився, розвернувся, підняв зброю і вистрілив. Певне, перезарядив на бігу. Вражає. Я кинувся на землю, і куля увійшла в стіну за моєю спиною, обсипавши мене градом битої цегли. Я підвівся і вистрілив у відповідь, та знову влучив у повітря. Чоловік розвернувся й кинувся у хитросплетіння вулиць. Повернув ліворуч, і я загубив його з виду. Я побіг уперед. Там стояв якийсь дивний галас: урочисті голоси та ритмічний бій барабанів. Я вибіг з-попід дерев і повернув за ріг на Дхарматолла-стрит. Стоп. Усю вулицю займала процесія родичів убивці. Від галасу можна було оглухнути. Під барабани вигукували якийсь релігійний гімн. На чолі процесії рухалася жахлива споруда на колесах три поверхи заввишки, що нагадувала індуїстський храм. Споруда просувалася повільно, її тягла на мотузках група чоловіків. Я закрутив головою, намагаючись відшукати вбивцю, та марно. Натовп був занадто щільним, і забагато народу було у шафранових накидках. Чоловік зник.

Три

  к, чорт забирай, я поясню все це віце-королю? — ревів лорд Таггарт, гепаючи кулаком по столу.— Крон-принца суверенного штату застрелили серед білого дня у присутності двох моїх офіцерів, які не тільки це допустили, а ще й дозволили злочинцеві безкарно втекти! — Ще трохи, і вена у нього на лівій скроні лопне.— Я б вас повісив, якби ситуація не була такою серйозною!

Ми з Не Здавайся сиділи в кабінеті комісара на третьому поверсі поліцейського управління на Лал-базарі. Я дивився в очі Таггарту, Не Здавайся зосередився на своїх черевиках. У кімнаті було некомфортно спекотно, і частково в тому була винна гаряча промова комісара.

Зрідка йому уривався терпець, але я його не звинувачував. Ми з Не Здавайся працювали разом уже понад рік, і не скажу, що наразі була наша найщасливіша година. Сержанта приголомшила смерть друга в нього перед очима. Мене ж охопила лихоманка, яка буває супутницею інфлюенци, але я точно знав, що вона є проявом чогось іншого.

Загубивши вбивцю, я повернувся до Майдану і побачив, що роллс-ройс уже поїхав. Якби не сліди шин на бетоні та не скло, ніхто б не здогадався, що там щось трапилося. Я поворушив осколки скла і знайшов дві гільзи. Поклав їх до кишені, узяв таксі й поїхав до шпиталю Медичного коледжу на Коледж-стрит. Найближчий медичний заклад до місця злочину, ще й найкращий у Калькутті. Не Здавайся, напевне, повіз принца саме туди.

Коли я доїхав до шпиталю, все уже закінчилося. Лікарі відчайдушно боролися за його життя, але відколи у принца влучила куля, його можна було вже вважати мертвим. Нам нічого не залишилося, як повернутися на Лал-базар і звітувати комісару.

— Розкажи-но мені ще разок, як ти його загубив.

— Я переслідував його від Чоурінґхі,— відповів я,— провулками аж до Дхарматолла-стрит. Стріляти я не міг, бо там був натовп. На одній із вулиць я разів зо два вистрілив.

— І схибив?

Дурне запитання, враховуючи, що відповідь він уже знав.

— Так, сер.

Таггарт скептично хмикнув.

— Господи, Віндгеме! — не витримав він.— Ти чотири роки відслужив у армії. Тебе ж там учили стріляти?

Я міг би заперечити, що половину з цього терміну я провів у військовій розвідці безпосередньо під його командуванням. Решту часу я переважно сидів у траншеях і намагався не потрапити під німецькі снаряди, які летіли невідомо звідки. Чесно кажучи, за чотири роки я майже нікого і не застрелив.

Таггарт трохи себе опанував.

— Що там далі було?

— Він побіг до Дхарматолла-стрит,— відповів я,— де