Вікторія Вашингтон - Зведений для колишньої, Вікторія Вашингтон

2

— Я тобі не сестра, — хмурюся, схрещуючи руки на грудях.

Його звернення до мене викликає в грудях хвилю обурення.

— Здається, навіть ти мені зовсім не рада, малятко, —невесело зауважує Влас.

Одразу міняюся в обличчі й хочу запевнити його у зворотному, але не встигаю цього зробити.

— Усім привіт, — у кухні з'являється спочатку округлий животик, а згодом і Амалія цілком.

Вона одразу затискає Власа в обіймах і тріпає за щоки.

— Який ти вже великий, — сміється вона. — А все такий же шкідник. Дивно.

— Сестро, ти ж знаєш, що вагітним не можна нічого вживати? — він уважно вдивляється в її очі й акуратно торкається живота. — Задавиш мене своїм авторитетом.

— Усе гаразд, — слідом заходить чоловік Амалії - Костя. — У нас за розкладом приплив веселощів і любові до всього існуючого, — він награно дивиться на свій годинник на зап'ясті.

— Та ну вас, — фиркає вона. — Взагалі нічого не розумієте.

Слідом вона підходить до мене, і так само обіймає.

— Привіт, сестричко.

— Там точно росте богатир, — усміхаюся я, відчуваючи, як нашим обіймам заважає її животик.

— Тобто їй можна, так? — здивовано дивиться на мене Влас. — Що за дискримінація почалася в цьому домі?

— Ти про що? — одразу вникає Амалія.

— Я теж назвав її сестричкою, — інформує її. — Вона сказала, що вона мені не сестра.

— Ну ясна річ, — з серйозним виглядом відповідає дівчина. — Ти ж у нас прийомний.

— Твої тупі жарти, — закочує очі Влас. — Нічого нового.

— А давайте вже сядемо за стіл? — у розмову вмішуєтьсяЛеся. — Цілий день біля плити стояла, а ви тут тільки язиками чешете.

Усі без зволікання займають свої місця.

Леся й справді наготувала чимало смаколиків, від яких навіть якісна стільниця з натурального дерева здатна проломитися.

— То що, поговоримо таки про навчання? — починає вона після того, як ми встигаємо обговорити все на світі.

— Можете обговорити, а я поки що вийду, — Влас одразу змінюється в обличчі й встає з-за столу.

— Ну що за нестерпна дитина, — важко зітхає Леся.

— Ну вже яку виховала, — Амалія встає на його захист, поки Влас справді виходить із кімнати.

Через пів години розмов ми всі розходимося, щоб трохи відпочити.

Особливо сильно на цьому наполягає Амалія. Нібито не хоче, щоб жодна розмова пройшла повз її вуха, але наполягає на тому, що дитина вимагає денного сну після їжі.

Повертаюся до своєї кімнати, беру до рук книжку і плед із ліжка, та виходжу на балкон.

— А ти що тут забув? — здивовано втуплюся на Власа, який стоїть біля поручнів явно про щось замислившись.

— Точно, — невесело посміхається він. — Адже ми тепер сусіди. І балкон доведеться ділити, він суміжний на ці дві кімнати.

— Не бачу радості на твоєму обличчі, — кажу з абсолютно беземоційним виразом обличчя.

— Як ти, малятко? — раптово запитує він, співчутливо вдивляючись у мої очі.

— Нормально, — знизую плечима. — А ти? Ця ситуація зі школою...

— Нормально, — не дає мені закінчити. — Не сиди довго, замерзнеш.

Йде, зачиняючи за собою двері й залишаючи легкий холодок, що пробіг моєю шкірою.

Ми були близькі колись. Дуже.

Але очевидно, що не тепер.

Та нитка давно втрачена і тепер ми чужі люди.

Відчуття, що навіть набагато далі, ніж чужі.

Прикро? Так.

Мені не вистачає того безтурботного і вічно веселого хлопчиська, який колись обіцяв зі мною одружитися.

Тоді він був для мене найближчим у всьому білому світі. Невже душевна близькість здатна так легко випаруватися в нікуди?

***

— Нічого собі, дивись який красень, — Катя штовхає мене в бік. 

Її очі горять непідробною цікавістю.

— Мм? — піднімаю на неї не зацікавлений погляд, а одразу після переводжу його в той бік, куди вона витріщається.

Влас власною персоною.

Що приховувати, мої очі, подібно до її, одразу загоряються.

Так відбувається завжди, коли на нього дивлюся. Скільки себе пам'ятаю. Він притягує мій погляд, немов найпотужніший магніт.

Приблизно так само, як магнітиться залізо до апарату МРТ.

У пам'яті спливає наша вчорашня розмова. Це його бездумне "сестричка".

Фиркаю і переводжу погляд.

Усе змінилося - повторюю сама собі.

— Нічого особливого, — кажу через образу, що затаїлася в мені.

Нахабно брешу.

Харван гарний. Справді.

Він трохи миловидний навіть...

Але чіткі лінії підборіддя, темне волосся і звабливий погляд роблять свою справу.

— Ой матусю! — з придихом вимовляє Катя. — Він іде прямо до нас.

Не реагую на її слова, попри те, що серце на них відгукується надто завзято.

— Привіт, сестричко, — чую його голос зовсім поруч. —Допомагатимеш мені знову освоїтися в цій школі?

— Я тобі не сестра, — фиркаю, схрещуючи руки на грудях.

— Він твій брат? — одночасно зі мною вигукує Катя.

— Зовсім недружелюбно з твого боку, Саша, — хмуриться Влас.

— Аля, — поправляю його.

— Вона не любить, коли її так називають, — констатує факт подруга.

— Любить, — сухо відрізає Влас, не зводячи з мене своїх очей.

— Ви мене заплутали, — відмахується Катя. — Ти її брат чи ні?

— Це так важливо? — здивовано піднімає брову.

— Звісно, — впевнено киває головою.

— Чому ж? — переводить на неї зацікавлений погляд.

Вловлюю вмить і мені це зовсім не подобається.

— Ну як же, — вона, чорт забирай, кокетує. — Як це буває в романах...Трепетно закохатися в брата найкращої подруги.

— Мене зараз вирве, — прикладаю руку до губ від відрази. —Що ти несеш.

Влас лише сміється.

— На жаль, — він більше не дивиться на Катю. — Вона не визнає в мені брата. Книжкова лав сторі не здійсниться.

— Дуже шкода, — з усмішкою на губах вимовляє подруга. —Перепрошую.

Вона відходить, щоб відповісти на вхідний дзвінок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍