Ліана Меко - Хибне щастя, Ліана Меко

Сашко Бортніков здався мені дуже неприємним типом. І я міркувала, чи сприйняла б я його інакше, якби не знала про спір. Взагалі він був дуже симпатичним хлопцем, і його манера спілкування - трохи зухвала, самовпевнена, ніби він господар усього світу - дуже підкуповувала. Але при цьому всі його слова та посмішки здавалися надто награними, фальшивими та неприродними. Одяг - занадто яскравим. Слова – надто пишномовними та вивіреними, ніби він готував їх заздалегідь і дуже ретельно.

Він з порога закидав мене компліментами – епітетами, які він навряд чи вживав у звичайному житті, і, скоріш за все, напередодні підглянув у словнику. Говорив м'яко, без матів і сленгу, який, напевно, зазвичай вживав.

- Тоді може до театру? – Запропонував Сашко, коли я із збентеженою усмішкою відмовилася від кіно, ковзанки, концерту рок-групи та ресторану. Він мабуть вирішив, що ніяк не може вгадати коло моїх інтересів, і все перебирав і перебирав варіанти, поки я, уткнувшись у реферат, сиділа за партою на перерві перед філософією.

- Питання не в тому "куди", питання в тому "коли". - Я нарешті відклала реферат, вирішивши, що достатньо мучити хлопця, схоже, він вичерпав свій список пропозицій. - Я хочу з тобою піти, - сказала з милою усмішкою, - і не важливо, куди, але я не маю часу на це. Навчання. - Знизала я плечима і з виннуватою усмішкою кивнула на реферат. - У мене з філософії купа боргів. Та й по праву курсова на носі, а в мене ще… і кінь не валявся. – простягла з жалем.

  - То річ тільки в цьому? - З полегшенням видихнув Сашко і тут же розквіт у білозубій посмішці. - Та це ж дрібниці. З філософом я сьогодні все вирішу. А курсову… - Він узяв мій телефон, що лежав на краю парти, і щось почав вводити. - Я записав мій номер, скинеш мені тему курсової, і вона через кілька днів буде в тебе на пошті. - Видав Сашко, з таким переможним виглядом, ніби вирішив питання життя та смерті. І я не затрималася з заохоченням - з сяючою усмішкою заплескала очима і пролепотіла подяки.

З самовдоволеним виглядом хлопець змахнув телефоном, ніби показуючи, що він чекає мого повідомлення, і розчинився за дверима, вирушаючи напевно вирішувати мої проблеми. Я не дуже вірила, що він зможе домовитися з філософом – той був доволі впертий та принциповий, але було цікаво подивитися, що з того вийде.

Чесно кажучи, мене взагалі ця ситуація дуже захопила. Олена вчора, зібравши всі свої речі, остаточно перебралася до свого Сергія. Нову сусідку мені ще не підселили. У гуртожитку було нудно, на вулиці – холодна і вогка рання весна. Тож я розважалася лише тим, що вигадувала все більш і більш витончені способи помсти трьом хлопцям, які посміли затіяти мерзенний спір, де мені відводилася роль дурної нічого не підозрюючої мишки, яку, граючи, намагаються зловити троє хитрих котів. Хто перший упіймає, той отримає приз. А до речі, приз буде? У мене точно буде, я постараюся використати хлопців по максимуму. А у них? На що вони посперечалися? Треба б дізнатися у Вані…

Згадала колишнього однокласника, і настрій якось різко зіпсувався. Не знаю чому, але сильніше за сам спір мене засмучувало тільки те, що він про мене думав так… невтішно.

Він же мене знав. Добре знав - ми шість років в одному класі провчилися. І він ніколи мене не задирав, не обзивався. Загалом він ставився до мене якось… ніяк - ні добре, ні погано. Нейтрально. Так ніби не помічав. І мені він здавався нормальним хлопцем, принаймні у школі він таким був. Його брат близнюк - той був «відірви і викинь», блазнем і місцевою заводилою. Ваня ж був спокійним, дружелюбним та старанним.

А тепер він здавався зовсім іншим. Непривітним, зарозумілим... Весь його зовнішній вигляд – коротке волосся, що стирчало у різні боки, недбалість одягу, розслабленість у рухах – все говорило про самовпевненість, цинічність, і про те, що йому начхати на чужу думку, та й взагалі на оточуючих. Цей тон його знущальний і глузливий погляд, вираз обличчя... Не таким я його пам'ятала.

Напевно, він змінився після аварії. Таня – моя однокласниця – єдина дівчинка, з якою мені вдалося потоваришувати, і з якою я досі намагалася підтримувати зв'язок, - щось розповідала про це. Про якусь страшну аварію, в яку вони потрапили з братом кілька років тому. У якій Ігнат обзавівся безліччю шрамів на обличчі, а Ванька знівечив ногу, через що втратив можливість бігати, навчатися на факультеті олімпійських видів спорту, і згодом перевівся сюди до юракадемії, де я вже другий рік обточувала свої бідолашні зуби об той здоровенний та гидкий граніт науки. 

Так, я чула про аварію, і хоч не знала подробиць, співчувала йому. До вчора. До того, як він показав свою справжню сутність.

Ні, ну гляньте, що це таке? Він же мене ледь не прямим текстом повією назвав? І чому? Тому що я зустрічалася... з різними? Ну, і що з того? У мене ж із деякими навіть до поцілунків не доходило, не кажучи вже про більше. От люди, як завжди, все прикрасять, додумають, зроблять висновки і повісять ярлик. Тепер я хто? - Легковажна легкодоступна іграшка? І це ще ду-уже м'яко сказано.

Ну нічого, ще побачимо хто кого. В ліжко мене захотіли? Ну, це навряд. Зате я їх позбавлю сну. Хто там у нас далі за списком?

Олексій не змусив довго чекати і вже після філософії «випадково» зустрів мене в коридорі.

- О, привіт. – Наче здивувавшись моїй просто фантастичній появі тут, усміхнувся Льоша. - Ну як ти? Не подумала щодо вечірки?

Я усміхнулася у відповідь. Цікаву він вибрав тактику. Намагається виглядати ненав'язливим, незацікавленим, але при цьому «цілком ненавмисно» постійно трапляється мені на очі.