Анні Ксандр, Софія Вітерець - Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець

– Банане, – сміючись промовив я, повернувши до нього голову, – тобі не завадить нагадувати, щоб не було як торік.

– Писарчук, а не пішов би ти? – прогарчав він у відповідь, махнувши мені своїм чарівним пальцем, на що я вже перестав реагувати. Час від часу, бо зрідка таки давав волю запальничці, якою іноді я був.

– Після тебе.

– Хлопці, зосередьтесь.

Іван вкотре намагався вгамувати наш запал.

Коли почався відлік, увага зосередилася на прапорцях у руках Рити. І, щойно вона змахнула ними, усі ринулися вперед. Дорогою Яр розповідав про нову гілку маршруту, через яку доведеться проїжджати, але тільки тепер я збагнув, що не зауважив, де вона розташована. 

– Яре, в навігаторі точно потрібний маршрут? – невпевнено запитав я, перемкнувшись на нашу хвилю та поглядаючи на екран навігатора й дзеркала, в якому ледь виднілися фари супротивників.

– Так, ти попереду, все норм.

– Впевнений?

– Звісно! – Він засміявся. – Банан просто не туди звернув, а інші за ним.

Тепер вже й собі зайшовся сміхом, проходячи поворот. Пройшовши два кола, на третьому мене таки наздогнав Банан. Звісно, його звали Діма, але в нього мерседес CLS класу, яку в народі й називали “бананом” через його кузов. Тож, він вже майже не ображався на це, як і будь-хто на власні прізвиська, що вже стало нормою.

На останньому колі Дімка таки почав мене підтискати збоку, заважаючи увійти в поворот. Та щойно я глипнув на відстань до фінішу, як на екрані телефону поряд мигнуло сповіщення про новий лист. Не знаю, що то було, але чомусь у вирішальну мить, я спасував, пропустивши Банана вперед. 

– Валерко, ти чого? – почувся розгублений голос Ярика.

Ну приїхав я другим, то й що? Всі й так знали, хто тут найкращий. Нарешті, зміг вхопити смартфон до рук, відкриваючи листа. Це або жарт, або хтось таки почув мої нарікання та купу необдуманих слів, які я спересердя наговорив у невідомість, викрикуючи посеред ночі на березі річки колись. Того вечора я не розумів, що саме мене так розлютило: те, що мене не оцінили як належить, чи те, що у фінал я пройшов лише слідом за тим меланхолійним диваком. 

– Ти що наробив?! – крізь гуркіт двигунів доносився ошелешений голос Ярика. – Ти ж…

– Мене запросили! – на видиху промовив я з захватом, наче це була остання надія для мене.

Яр з Ритою переглянулися, а потім втупилися в мене.

– Валеро, ти продув заїзд…

– Любчику, куди тебе запросили?

Та я вже розплився в посмішці, наче виграв саме перегони. Хоча, відмітив занепокоєння на їхніх обличчях, ніби перед ними був не я.

– Розслабтеся, це лише перегони, а ось це, – я підняв руку з мобільним, показуючи запрошення, – важливіше.

Ярик вихопив телефон, перечитуючи вміст листа. Рита ж, як завжди, всміхнулась й обійняла мене. 

– Кульбабко, це твій шанс, – процвірінькала вона біля вуха, тріпаючи моїми кучерями. Ця звичка в дівчини від самої школи. Я вже навіть перестав реагувати на це прізвисько, з часом навіть почало подобатися. Можливо, саме через це я з ними почувався собою, звісно, іноді ще тим гадюченям, але мене сприймали справжнім.

– Дякую, Квітко.

– Валер, ти в курсі, що це триватиме понад два місяці? – запитав Ярик, повернувши телефон. Бідний, досі намагався усвідомити те, що сталось.

– Ага.

– Тобто “ага”?! – перепитав він здивовано.

– Яре…

– Писарчук, – пролунав єхидний голос Банана збоку, – неочікувано, але вітаю з другим місцем.

Його пиха різала мені очі, але я ж мав бути вище цього. Тим паче знаючи, завдяки чому він здобув цю перемогу.

– Іноді навіть мені потрібно проявляти шляхетність… до нужденних.

Від кожного мого слова Дімка аж заграв жовнами, але розтягнув губи в напруженій посмішці. Хай потішиться. Сівши за кермо, кивнув друзям, щоб ті поквапилися. Рита, то з захватом відкинула переднє сидіння, чкурнувши всередину, а от Ярослав досі був шокований. І це навіть не припущення.

– Валер, ти серйозно, ось так просто знову чкурнеш хтозна-куди? – потроху приходячи до тями, поновив розмову Яр.

– Не хтозна-куди, а на Імброс. І не просто, а з чималим захватом та не меншою підтримкою від друзів.

Перемкнувши передачу, глянув у дзеркало. Рита ледь всміхнулась, але був впевнений, що вона попрацює над Яром, доки мене не буде.

– А як же читальня?

– А ви навіщо?

Ярик знову звів брови докупи, пирхнувши від невдоволення таким станом речей.

– Я – механік, а не…

– І бариста, якщо забув.

– Ярику, та заспокойся ти вже, – промуркотіла Рита збоку, торкнувшись його плеча. Знала ж як облуплених обидвох. – Ти ж знаєш, що йому це потрібно, то чому знову завів цю мелодраму?

– Це не…

– Ти заспокоїшся, – перебила його Рита, немов гіпнотизуючи шовковим та врівноваженим голосом, – й далі ми вболіватимемо за НАШОГО друга.