Ірина Романовська - Не мій мільйонер, Ірина Романовська

- О, Аню, ти доїхала. Ура! Пробач. Я тут познайомилася з Матвієм. Тому трохи відволіклася від нашого навчання. - Подруга мрійливо посміхається. - Матвію, це Аня, моя подруга. Вона сьогодні вперше стала на лижі. До речі, а де лижі? 

Настя перекидає здивований погляд то на мене, то на Ігоря, який (звичайно ж!) проігнорував моє прощання і прийшов слідом.

– Ви знайомі?

– Так. – неввічливо підіймаю очі догори. Не люблю коли ігноруючи мої слова, - Це Ігор. Він врятував мене від зіткнення із парканом. Тому що я не впоралася із катанням на лижах. Адже мій «інструктор», – спеціально акцентую на цьому слові увагу, – вирішила, що бути поряд зі мною в цей час не дуже потрібно.

- Вибач, вибач, люба подруго, - щебече милим голосом Настя і лізе обійматися зі мною в знак примирення. 

– Величезне дякую за порятунок моєї улюбленої подружки, - мов ласкава киця Настя звертається до Ігоря, дивлячись йому прямо в очі. Ще й грайливо при цьому плескає довгими віями, - щоб я без неї робила, не маю уяви.

Я штовхаю Настю ліктем, щоб вона перестала перегравати. І знову скрикую.

– Ай!

- Що з тобою? - занепокоєно питає Настя.

- Подруга твоя під час падіння вдарилася рукою, тому їй терміново необхідно звернутися до медпункту, поки вона не зробила собі ще гірше, розмахуючи тут руками, - усміхаючись відповідає Ігор за мене.

- Привіт, Ігоре. Ти, як завжди, у гущі подій? – весело вітається зі знайомим Матвій.

- То що ми стоїмо? Аня, хутко йдемо до лікаря, - штовхає мене Настя.

****

Дорогою з медпункту до стоянки Настя влаштовує мені допит із пристрастю:

- Тільки ти, подруго, можеш познайомитись із хлопцем у такий спосіб. Подумати лише – наїхати на нього. Та ще й на кого? На самого Протасова!

- Насте, я тобі вже повторювала разів п'ять. Не наїжджала я ні на кого. Я взагалі не знаю, як він переді мною опинився. Я летіла з траси і нікого там не було.

- Ну ти даєш. Подумати тільки, - продовжує дивуватися подруга.

– Що? Звичайний хлопець, подумаєш. Від чого такі зойки?

- Аня, це ж Ігор Протасов – колишній сноубордист, чемпіон. Він усі перші місця посідав у спортивних змаганнях, і не лише в нашій країні.

- Матінко люба! І як я раніше його не впізнала? – іронізую я, прикладаючи долоні до обличчя.

- Так, перестань, Аню. Він, взагалі то, свого роду – знаменитість. Гарний, спортивний, багатий. Мрія кожної дівчини.

- Ну, не знаю. Як на мене, нічого визначного. - Розумію, що нахабно брешу подрузі, але нічого вдіяти із собою не можу. Не хочеться зізнаватися навіть собі, що Ігор сподобався мені з першої секунди нашої зустрічі.

- Взагалі, звідки ти це знаєш? Не помічала в тебе сильної жаги до спорту, – цікавлюся ніби просто так у Насті.

- Ми декілька разів гуляли на спільних вечірках. Паша – мій хлопець на той момент, теж був сноубордистом. Щоправда, ми зустрічалися лише три місяці. Бабій ще той виявився. Так ось. Про що я? Ах так, про Протасова. Красень, спортсмен, грошей багато. Насправді я з ним особисто ніколи не розмовляла, але Пашка казав він гарна людина.

Настя різко замовкає. Певно про щось задумалася. Знімає орендовану машину з сигналізації та відчиняє двері.

- Взагалі, Настя, який сенс його обговорювати? Ми бачилися з ним сьогодні вперше та скоріш за все востаннє. - намагаюся розстебнути куртку і сісти в машину, але через пов'язку це погано виходить. Поки воюю з блискавкою, мій погляд чіпляється за чорний позашляховик біля якого стоїть Ігор. Він з кимось веде дуже серйозну бесіду, судячи з похмурих брів і гучних вигуків, що долинають до моїх вух.

- Так, я вже це чув! Я все сказав, Петре Семеновичу! Щоб до початку наступного тижня був докладний звіт про те, що сталося. Чекаю.

Ігор завершує дзвінок і тягнеться рукою до кишені куртки. Дістає з кишені пачку цигарок, відкриває, дивиться на них, голосно зітхає, закриває та ховає назад до кишені. Кидає курити можливо. Він різко піднімає голову та ловить мій погляд. З обличчя Ігора сходить напруга та злість. Хлопець починає мені посміхатися.

Мої губи відразу розпливаються у відповідь, теж посміхаюся. І я у невідомому мені пориві піднімаю руку та махаю йому «привіт».

Ігор прямує до мене швидким кроком. Він – високий блондин. Метра два на зріст. Мені доводиться сильно підняти голову, щоб подивитися йому прямо в очі.

- Привіт ще раз, мала, - вказуючи на пов'язку, питає, - як рука? Що сказав лікар?

- Розтягнення зв'язок, наклали пов'язку, сказав не навантажувати руку деякий час і настійно рекомендував відвідати травматолога, щоб унеможливити розрив зв'язок, - тараторю я на одному подиху, - Спасибі ще раз, що допоміг мені. Думаю, без твоєї допомоги, все могло бути набагато гірше.

Чим довше він на мене дивиться таким уважним поглядом, тим сильніше я ніяковію. Щоки зрадливо червоніють. Хочеться відвести погляд. Та що це таке? Чому він так діє на мене?

- І не називай мене «мала», будь ласка. Мені не п'ять років. Це дратує.