Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

Розділ 2.1.

Злата

Добре, що я сиділа. Земля різко пішла з-під моїх ніг, коли я почула, що більше половини замовників відмовилися співпрацювати зі мною. А решта — просто ще не подивилися мій прямий ефір.

Олена продовжувала кричати і лаятися. Сварилася, не сильно підбираючи слова, але я вже її не чула. Так, я з нею повністю згодна. Мені кінець. 

Безсило опустивши мобільний на диван, я ледве стримувалася, щоб не розревітися. От і накаркала, ворона. Тепер можна забути про кар'єру блогера-пхшника* назавжди (прим. людина, яка веде здоровий спосіб життя і правильно харчується).

У нашому світі такого не пробачають. Не пробачають...

Впевнена, хейтери тільки й чекали подібної помилки, щоб зграєю небезпечних стерв'ятників налетіти на мене і обгризти до кісток мою ганьбу.

А все через дурний бургер і смажену картоплю, які я з апетитом наминала перед камерою. Все-таки запитання Міри декілька людей почули. А серед них був засланий козачок, помічник моєї головної конкурентки — Софії Річчі, котру я обійшла в популярності і кількості підписників. Соня часто капостила мені через заздрість. Поширювала мерзенні чутки, але мене вони не дуже зачіпали. Доказів-то в неї не було. А сьогодні я сама дала їй всі карти для свого знищення в руки. Помічник зламав доступ до моєї камери і записав на відео все, що відбувалося після закінчення прямого ефіру.

Мабуть, біла фарба надійно проникнула в мій мозок, отруюючи його своїм токсином. Тому що не здогадатися перевірити айфон, перш ніж сміливо поглинати фастфуд, може тільки справжня блондинка. І це звучить не як комплімент, а остаточний діагноз. Як можна було не помітити працюючу камеру?

— Боже, що ж буде? — як заведена я повторювала одне і те ж запитання, втомлено потираючи скроні. Кредит на квартиру, вступ Міри, приватний садочок Єгорки… Все це вимагало грошей. Чималих грошей. — Що мені робити? — ледь чутно кинула в напружене повітря, але перелякана сестра і важка квартирна тиша не поспішали на допомогу. Вони й самі не знали відповіді.

Важко видихнула, я сперлася на стіл і закрила обличчя долонями. Різко захотілося, щоб хтось сильний і сміливий згріб мене в оберемок і запевнив, що все буде добре. Що всі, навіть найстрашніші і найскладніші проблеми можна вирішити. Що скандал в інстаграмі не вартий і дірки від бублика.

Але мами з татом більше немає. І я давно в цьому світі одна.

Господи, чому ж все так складно? Хочу, щоб батьки були живі. Вони завжди знали, що робити. А я в свої двадцять два роки, ніби кинуте напризволяще кошеня. Тільки й вмію вляпатися в щось і плакати від страху і несправедливості.

Хіба про таке я завжди мріяла? В такому ранньому віці стати матір'ю-одиначкою і опікуном сестрі? Ні, у мене були зовсім інші плани, яким не судилося збутися.

Єдине, що я досконало засвоїла: доросле життя занадто паршиве, щоб так рано у нього занурюватися.

— Злат, може, все ще налагодиться? Ну подумаєш, якийсь бургер з'їла…

— Господи, Міро, вже ліпше помовч! — гаркнула я сердито, від чого сестра стріпнулася і зайшлася у безмовному плачі.

Так, я гнівалася. Гнівалася на сестру. На надокучливих фанатів, які так прискіпливо стежили за моїм життям. На помічницю, яка не змогла знайти виходу з цієї ситуації. Але найбільше за всіх, я злилася на себе.

Я і тільки я була винна у тому, що трапилося. Адже я завжди була обережною. Завжди. Чому цього разу так не пощастило? Чому я так недбало поставилася до перевірки камери та соціальних мереж?

Я зістрибнула з диванчика і заметушилася по кухні, як загнаний у клітку звір. Величезна квартира-студія зараз здавалася мені неймовірно тісним приміщенням. Навколишня атмосфера тиснула, дороге обладнання дратувало своїм виглядом. Невчасно виникла думка, що незабаром ми втрьох можемо опинитися на вулиці, різала мені душу не гірше ножа.

Ні-ні-ні. Такого точно не буде. Я щось вигадаю.

Сповіщення неприємним звуком безжально обсипали останню модель айфона. Холодний сталевий віджет безперервно нагадував про те, що все це не сон, а сувора і лякаюча реальність. І думати потрібно швидше.

— Злат… — несміливий голосок сестри витягнув мене з безодні неприємних роздумів. — Давай, я зроблю нам чаю з бергамотом? У мене і цукерки смачні є. Посидимо, поговоримо і разом вигадаємо, як нам виплутатися з цієї ситуації. Пам'ятаєш, мама завжди так робила? — Міра дістала з кишені жменьку шоколадних трюфелів і обережно поклала на стіл. В її очах знову замерехтіли сльози.

Яка ж вона все-таки ще дитина.

— Іди сюди, — я розкрила руки, укладаючи тендітну фігурку сестри в міцні обійми, — пробач мене, істеричку, що накричала. Якби ти знала, як я тебе люблю, — винувато бурмотіла. — Не плач, все буде добре.

Плечі Міри тихо здригалися, і укол совісті пронизав моє серце. Поводжуся як маленьке вередливе дитя. Кричу і панікую замість того, щоб шукати варіанти рішення проблеми. Рідні ні в чому не винні і не повинні страждати через мої вчинки.

— Злат, — відсахнувшись, сестра витерла долонею мокрі щоки, — знову телефон дзвонить.

— Та чорт забирай, — не приховуючи роздратування, я рвучко кинулася до столу, де сиротливо лежав злощасний мобільний. — Так, Олено, що ще? Нова відмова від реклами? — гнівно вигукнула, перш ніж почула спокійну відповідь помічниці:

— Видихай, бобере. Я придумала, что нам робити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно