Джефф Вандермеєр - Замирення

затіняв чорний, модно вистрижений чубчик. Генрі начебто не переймався такими світськими речами, як ото зимова погода, бо вічно був убраний у якийсь різновид тонкої блакитної, але защебнутої на всі гудзики, шовкової сорочки з пацьорками внизу. Його начищені до блиску чорні туфлі з замками-блискавками по боках годилися тільки для міських вулиць, аж ніяк не для польових стежок.

А Сьюзен була з виду ніби хіпі — хіпова, як це останнім часом називають люди, але за тих часів, коли Сол дорослів, її б узивали комуністкою чи богемкою. Ця білявка була вбрана у білу селянську сорочку-вишиванку та замшову спідницю, що не лише прикривала їй коліна, а спускалася аж до халявок високих рудаво-коричневих чобітків, які й вивершували її однострій. Кілька отаких, як вона, прибивалися час від часу до його проповідництва: загублені, самозаглиблені, вичікуючи чогось такого, що їх запалило б. Але вже сама та її тендітність так наближала її до Генрі, що видавалася ця дівчина просто його близнючкою, аж ніяк не менше.

Ця парочка ніколи не називала своїх прізвищ, хоча якось-то котресь із них було зронило: «Список сироваток!» — вислів, позбавлений сенсу. Як по правді, то Солові й не бажалося заходити з ними в тісніше знайомство, а як по-чесному, то він, поза їхніми спинами, взивав їх «Легкою Бригадою» — наче «легковаговиками» чи що там.

Коли ж нарешті Сол підійшов до них, то привітався кивком голови й стриманим «Привіт!», а ті повелися так, як частенько чинили, от ніби він був продавець у сільській крамниці, а його маяк — то така собі фірмочка, що надає якісь послуги людям. Коли б не їхні посвідки від зеленого хазяйства, він би просто захряснув двері перед носами цих «близнят».

— Соле! І чом ви не радієте такому гарному дневі? — запитав Генрі.

— А день таки й справді гарний, Соле! — докинула Сьюзен і свої п’ять копійок.

Він спромігся на ще один кивок та кислу посмішку, від чого на парочку напав такий регіт, що вони аж позгиналися перед маячним доглядачем. Ну, а він на те — нуль уваги.

Але вони все щебетали невгавно, поки Сол відмикав двері. Їх завжди поривало на нескінченну балачку, дарма що бачили ж: господар воліє, щоб гості незагайно бралися до свого діла — і край. Цього разу вони завели про якесь «некромантське двійництво» — щось пов’язане зі створенням пітьми в кімнаті дзеркал, наскільки Сол спромігся втямити. Чудернацький якийсь термін, то й навіщо його ще розтлумачувати? Бо ж яке відношення може це мати до маяка чи доглядацького Солового життя?

Ба ні, ці молоді люди не невігласи — вони просто забобонні, та й хто б ганив їх за це, зважаючи, яке жадібне море, як воно зазіхає на стільки життів. Яка кому шкода від амулетика, піддармовішеного до намиста? А чи від кількох слів молитви за когось коханого, щоб йому скрізь було саме добро? Зазіхальники на осягнення сенсу життя, котрі тужаться «аналізувати й споглядати», як висловлювалась Сьюзен, лише збивають людей із шляху істини, зводячи прийдешні трагедії до банальності. Але достоту, як ти давно звик до цих пацюків небесних — чайок, за якусь там часину вже звикаєш і до цього Ескадрону Драгун Летючих. Бувають-бо й такі понуро-похмурі дні, коли ти ловиш себе на тому, що ніби вже й привчився не цуратися їхнього товариства. Чому ви помічаєте скіпочку в оці ближнього, а не добачаєте колоди в оці власному?

— Генрі надумав, що цей маяк може виступити в ролі такої кімнати, незгірш! — виголосила Сьюзен, от ніби її колега зробив якесь велике, приголомшливе відкриття. Її запал вражав його як щось серйозне й щире, але, до того ж, іще й фривольно-любительське. Іноді ці двоє нагадували йому тих мандрівних проповідників, що напинали свої намети край маленьких містечок і випліскували на людей полум’яність своїх переконань — але не набагато більше ще чогось. Коли вони вперше припхалися до нього на маяк, Сол ніби почув від Генрі заяву, начебто вони вивчають заломлення світла у в’язницях.

— А ви чували про такі теорії? — запитала його Сьюзен, коли вони утрьох рушили нагору. За скромні прикраси їй правили почеплена на шию камера й валізка у правиці. Генрі відмовчувався, аби не подумали, ніби він засапався. Він боровся з важкеньким обладнанням, напханим у його ящик, де вмістилися численні мікрофони, навушники, уловлювачі ультрафіолету, восьмиміліметрові плівки, та кілька пристроїв із циферблатами й ручками, та ще всякі там індикатори.

— Ні, — відказав Сол, аби лиш заперечити, адже Сьюзен часто ставилася до нього як до некультурної людини, хибно сприймаючи його різкість за невігластво, невибагливість до одягу — за простоту селюка. А ще ж було й таке, що чим менше говорив він, тим вільніше цей молодняк пурхав довкола нього. Десь так само за часів його проповідництва коливалася й справа між щедрістю та скупістю потенційних давців пожертв. А тут, як на те, він і не тямив, про що, власне, вона мовить, як і тоді був не втямив, що мав на увазі Генрі, коли сказав, що вони вивчають конкретний «дерн» чи то «дерен» оцього району, дарма що хлопець навіть по літерах проказав те слово: т-е-р-й-н.

— Добіотичні часточки, — веселим тоном, хоч і не без астматичного присвисту, зволив пояснити Генрі. — Почварно-поторочна енергія духів!

Коли ж Сьюзен взялася підкріпити цю інформацію трохи задовгою лекцією про дзеркала та про сутності, що можуть із дзеркал визирати, та як можна глянути на щось краєчком ока й довідатися більше про його істинну природу, ніж коли подивишся прямо в лоб, Сол чомусь подумав, а чи не коханці вони, Генрі з Сюзанною. Оте її раптове бажання стати «сеансовою» частиною бригади могло мати досить прозаїчне підґрунтя. Це могло пояснити і їхній істеричний регіт отам, унизу. Хай то й неплідна думка, але особисто йому бажалося збути вечір у затишному товаристві Чарлі.

— До зустрічі нагорі! — мовив зрештою, коли йому урвався терпець, і пострибав цапком, долаючи по дві сходинки за раз. Хвилина — і вже й не видно тих двох докук. Хай плуганять собі помаленьку… Йому кортіло чимдовше порозкошувати нагорі самотою, без них. Як виповниться йому п’ятдесят, уряд пошле його на пенсію, обов’язково-примусово, але він сподівався і на той час зберегти добру нинішню свою форму. Попри напади гострого болю в суглобах.

Опинившись нагорі й лиш ледь-ледь засапавшись, Сол ощасливився, заставши ліхтарню в тому самому вигляді, в якому був її лишив: усе гаразд, лінзовий чохол висить над маяком, аби ніщо лінзи не