Наталія Паняєва - Вакансія на вбивцю

Маргарита підійшла до стійки адміністратора і попрохала ключ від номера коханця.

— Пан Гаранджа узяв його, — відповів адміністратор. — Він щойно піднявся.

Це дещо здивувало дівчину. Вона подякувала і, сяючи посмішкою, рушила холом до ліфтів.

Уже на сьомому поверсі, виходячи з кабіни ліфта, Маргарита машинально глянула на годинник — сім хвилин по п’ятій. От і 723 номер. Дівчина взялася за ручку, потягла і з подивом відчула, що двері замкнені.

Вона постукала.

— Гаранджа! Це я, Маргарита.

Але за дверима було тихо. Вона постукала ще раз.

— Віталію! Відчини!

Жодної відповіді.

Дівчина почала злитися.

— Щось не так? — підійшла до неї чергова по поверху.

— Скажіть, будь ласка, ви маєте запасного ключа? — спитала Маргарита, намагаючись приховати роздратування. — Мабуть, пан Гаранджа там заснув, я не можу потрапити до номера.

Чергова добре знала її, тому не вагалася жодної секунди.

— Хвилинку, пані.

Маргарита відступила вбік, і чергова відчинила двері своїм ключем.

Подякувавши, дівчина увійшла до великої вітальні й одразу відчула аромат незнайомих парфумів. Вона завмерла: зазвичай у їхній номер ніхто чужий не заходив. Можливо, Гаранджа зачинився в номері з жінкою? Можливо, своїм невчасним приходом вона зіпсувала йому якусь сексуальну пригоду? Сама ж сказала Віталію, що повернеться не раніше восьмої. Може, він привів до себе одну з тих напівоголених маленьких кретинок, які шастають коридорами готелю у пошуках фінансової підтримки?

Але яке він мав право так чинити? Маргарита власноруч ретельно підбирала йому пристойних панянок, які могли б бути корисними у його творчих справах, а він кидається на першу-ліпшу хвойду! Хто ж із порядних та заможних жінок після цього захоче переспати з ним?

У цей момент вона відчула якийсь рух у його спальні. Дівчина напружено чекала. Двері спроквола відчинилися.

Гаранджа вийшов до вітальні. На ньому були темні окуляри із зеленими скельцями.

Ця звичка носити сонячні окуляри у приміщенні завжди дратувала Маргариту. Вона ніколи до ладу не знала, про що він думає, як реагує на її слова. Але цього разу, хоча його обличчя, як завжди, залишалося незворушним, відчувалося, який він напружений. І ще ці краплинки поту на його верхній губі.

— Привіт, Маргарито! — Віталій говорив так, наче нічого не сталося. — Ти повернулася раніше, ніж обіцяла.

«Невже й справді у його спальні дівка? — подумала Маргарита. — Мабуть, стоїть зараз за дверима і дослухається до нашої розмови, чекаючи зручної миті, щоб вислизнути з номера».

— Хіба ти не чув, як я стукала? — спитала, проходячи до вікна.

Дівчина запримітила, що Гаранджа весь час намагається стояти між нею і дверима спальні.

— Мені здалося, що хтось стукав, — недбало пояснив Віталій, — але я не подумав, що це ти.

Він витяг золотий портсигар — її, Маргаритин, подарунок, — й у цю мить вона помітила, що у нього подряпана правиця: три червоні смужки тяглися через зап’ясток.

— Ти десь поранився, — затурбувалася дівчина. — Подивись, он кров.

Він глянув на руку, поклав портсигар на журнальний столик, дістав носовичка і приклав його до ранок. Маргариту пересмикнуло — відпирай потім кров з хустинки.

— У наш номер забігла якась кішка, — сказав він. — Ух і дряпалася ж, скотина.

Така відверта неправдоподібна брехня ще дужче засмутила Маргариту. Вона не знала, як їй вчинити. Може, прямо звинуватити його у тому, що привів сюди сторонню дівчину? Але ж сама дала Віталію повну свободу в сексуальних зв’язках. Могла нарватися на відповідь, що це її не обходить. А крім того, Маргарита могла й помилятися. Може, у спальні й не було нікого?

— А що, на перегляд ти не ходила? — по паузі спитав Гаранджа.

— Не встигла. Було дуже багато роботи вдома.

Віталій промовчав. Не спитав, як просувається ремонт і що за сьогодні встигли зробити майстри. Це остаточно переконало дівчину, що не все гаразд у їхніх стосунках. Вона відвернулася до вікна і тут помітила, що ліва портьєра не закріплена — шнур кудись подівся.

— Ти щось загубила, люба? — вкрадливо спитав за спиною Гаранджа.

Вона різко озирнулася. Обличчя коханця було безтурботним, посмішка, наче намальована, не полишала його губ. Маргарита побачила лише своє відображення у зеленавих скельцях його окулярів.

— Тут не має шнура від портьєри, — сказала вона.

— Яка ти спостережлива, — вдавано здивувався Віталій і витяг з кишені шовковий мотузок. — Ти це маєш на увазі? Забув просто повісити на місце. Я розважався з ним.

Не знати чому, ці слова видалися їй лиховісними.

— Що ти хочеш цим сказати? — вигукнула Маргарита, й у голосі її виразно вчувався страх.

— Та нічого особливого. Просто нудно було, от я й грався ним з кішкою.

Гаранджа повільно наближався до неї. Шнур, зв’язаний у петлю, висів на його руці. Щось у ході коханця насторожило Маргариту, щось невловиме й моторошне.

Дівчина відійшла від вікна поближче до столу, який стояв посеред кімнати, відгороджуючи її від Віталія. Серце злякано загупало.

По Маргаритиній спині поповзли сироти. Інстинктивно вона відчула, що у цій кімнаті щось трапилося. Аромат незнайомих парфумів, подряпана рука Гаранджи і ця мотузка — все разом створювало якусь неймовірно лиховісну атмосферу.

Дівчині захотілося миттю вибігти з кімнати, але вона стрималася.

«Усе це дурниці, — запевнила сама себе. — Нічого страшного не відбулося. Чому раптом вона повинна боятися власного коханця?»

Маргарита примусила себе залишатися на місці, але серце калатало чимраз дужче і дужче.

— Віталію, ти привів сюди дівчину? — суворо спитала вона.

Гаранджа перебирав шнур у руках, так само мовчки розглядаючи її.

— Ти чув мене?

— Як ти довідалася? — посміхнувся він. Тоді кивнув у бік спальні. — Авжеж, ти маєш рацію. Вона досі там.

* * *

Був час, коли Геннадій Калач вважався першокласним журналістом, — його статті друкували найкращі й найсолідніші видання. Досить було подзвонити шефові й повідомити, куди він збирається і про що писатиме, як до його послуг був уже квиток на потяг чи літак та гроші на відрядження. Він мав значний авторитет серед газетярської братії, і лиш деякі вернули носа від його всеїдності. Молоді журналісти кружляли навколо нього, як бджоли над медом. Найкращим відпочинком для Геннадія було просторікування над чашкою кави з коньяком серед юрби молодих і не дуже газетярів. Сам він казав, що так легше розслабитися.

І, як це часто трапляється, нарозслаблявся. Спочатку раз зірвав завдання, потім усе частіше й частіше, аж поки солідні видання відмовилися співпрацювати з Геннадієм, заявляючи, що не можуть на нього покладатися. Замовлень ставало чимраз менше, статті друкувалися все рідше. Скоро він скотився до невеличких заміток.

Проте Геннадій не втратив амбіцій і вважав, що здатен повернути колишню