Міла Мур - В обіймах монстра, Міла Мур

Розділ 2

Вмикаю телефон дорогою у місто. Ігнорую всі повідомлення, що сиплються як сніг на  голову, і набираю номер Каті. Мене дратує хвіст, що плететься позаду мого Porsche. Чорний BMW не відстає ні на крок, хоча я навіть не намагалася тікати. Це просто немає сенсу. 

— Ну нарешті, Аліно! — кричить на весь салон Катя, а я морщусь. Доводиться говорити через динамік, щоб не отримати штраф за розмови телефоном. — Ти хоча б розумієш, як я хвилювалася?!

— Здогадуюсь, — кажу. — Я також вчора хвилювалася, коли не могла тебе знайти.

— Пробач, — миттєво стишує голос подруга. — Я зустріла старого друга, якого сто років не бачила. 

Ага, отже, це друг потягнув її у ту кабіну. Цікаво-цікаво… Я не збираюся говорити Каті про те, що чула її стогони у вбиральні. Це її життя і її вибір, з ким спати та де. Єдине, що я можу — це образитися на неї за те, що залишила мене вчора. 

— І як зустріч? — питаю зацікавлено.

— Продуктивно, — хмикає подруга. — А ти як додому дісталася? Що сказав Давид? Татові нажалівся?

— Катю, я зараз у місті. Давай краще зустрінемося і я все тобі розповім, — кажу, спостерігаючи за тим, як мої охоронці паркуються поруч зі мною. — Тато приставив до мене своїх вірних псів. Не знаю навіщо, але мене це неабияк бісить. 

— І що ти збираєшся робити? Втечеш від них? — цікавиться подруга. 

— У мене є план, — усміхаюся. — Якщо все вигорить, чекай мене через сорок хвилин у нашому кафе. 

Закінчую виклик і, прихопивши сумку, залишаю салон автомобіля. Двоє охоронців тут як тут, і, поки йдемо до торгового центру, помічаю на собі зацікавлені погляди перехожих. Почуваюся королевою, не менше. Мабуть, саме королеви ходять у компанії охорони. 

Хмикаю собі під ніс від подібних думок і завмираю біля входу. Є ще надія, що ці двоє не будуть штурмувати зі мною магазини, але вона розчиняється, коли чую їхню відповідь. 

— У нас наказ від Давида Павловича, — заявляє блондин. — Не залишати вас ні на мить. 

Ну що ж, я намагалась… але нічого не вийшло. Перші десять хвилин гуляю відділом з одягом, а мої охоронці чекають біля входу. Далі відділ взуття і нарешті білизни. Ось тут їм неабияк цікаво.

— Я збираюсь у спа-салон на третьому поверсі, — кажу тому ж блондину, залишаючи відділ. — Це на дві години щонайменше. Можете за цей час кави попити. 

Охоронці переглядаються, але ніяк це не коментують. Я ж прямую у спа-салон і обираю найдовшу по часі процедуру. Навіть не вчитуюсь у те, що це за процедура така, й одразу прямую у роздягальню. А ось тут розпочинається найцікавіше. 

Шорти змінюю на джинси, а світлу футболку — на темну. Волосся розпускаю та одягаю зверху кепку. Старий одяг ховаю у сумку і прошу адміністратора сказати охоронцям, що я на процедурах. Засовую їй в кишеню доволі велику купюру і сподіваюся, що все мине гладко. 

За планом я маю повернутися через годину, адже кафе буквально через дорогу. Все має минути добре і ніхто не здогадається, що я кудись зникала. 

Натягую кепку на очі та проходжу повз власних охоронців, які п'ють каву біля входу та обговорюють вчорашній футбольний матч. Чесно кажучи, я навіть не сподівалася, що мій план спрацює так швидко. А може, справа в моїй охороні, яка не бачить далі власного носа?

Щоб не ризикувати, вирішую не виходити через центральні двері, а обираю запасні. Швидко біжу сходами вниз і практично вдихаю свіже повітря, коли несподівано хтось перехоплює мене поперек талії майже біля дверей. 

— Що за… — спочатку думаю, що це мої охоронці розкусили мій план, але коли бачу перед собою того самого чоловіка з клубу, який мене вчора врятував, взагалі нічого не розумію. — Спартак?!

— О, ти пам'ятаєш моє ім'я, принцесо! — усміхається занадто радісно, а в мене від цієї усмішки відчуття якісь нехороші. — Як приємно!

— Відпусти мене! Що відбувається?! — кричу щосили, але помічаю, що ми тут не самі, а за моєю спиною ще троє чоловіків у темних костюмах, і це точно не мої охоронці. 

— Скоро все дізнаєшся, принцесо! — заявляє і, підхопивши, несе до виходу. 

— Відпусти! Я буду кричати! — намагаюсь вирватися, але куди там проти цієї гори м'язів. 

— А це вже ні, — хмикає Спартак. — Пробач, принцесо. Так треба. 

Я не знаю, що він зі мною робить. Якісь дивні маніпуляції, і вже через секунду я, наче ганчірка, висну у нього на руках. 

Прокидаюся від того, що дико болить голова. Спочатку здається, що це ранок після клубу і той келих шампанського вирішив нагадати про себе. Але спогади потроху повертаються, а коли пазл складається, різко сідаю і хапаюся за голову. 

— Не раджу робити різких рухів. Може бути боляче, — чую грубий незнайомий голос і різко повертаю голову до джерела звуку. 

— Ви хто такий? — кричу і сама морщусь від власного голосу. — Навіщо ви мене викрали?

— Мене звати Дамір Воронов. Знаєш мене? — питає чоловік, а я намагаюсь згадати, чи чула раніше це ім'я та прізвище. Маю визнати, що обличчя у цього незнайомця дуже гарне. Саме по-чоловічому гарне. 

На вигляд йому трохи більше тридцяти п'яти, волосся темне і деінде пробиваються сиві пасма. Однозначно високий і широкоплечий, та найбільше мене притягує його темний погляд карих очей, у якому плескається вогонь. Я таких людей ще не зустрічала, і, мабуть, було б добре не зустрічати й надалі. Сила та влада збиває з ніг. Він явно головний тут. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍