Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

новий і вріже. На це Марта заявила, що негайно їде до діда з бабою на кілька днів. Вона вже домовилася з двоюрідним братом, він на машині і за потреби поверне її додому.

Олександра з шумом піднялася, жбурнула на підлогу серветку й, не зронивши жодного слова, почала жбурляти брудний посуд у мийку.

Федоров неголосно, уже починаючи гніватися, промовив:

– Я поїду з тобою, Марто. Збери речі. Дорогою дещо купимо. Ти в курсі, що в мене від учора відпустка? Завтра ж буде тобі замок. А зараз у тебе на все про все півгодини – електричка об одинадцятій тридцять…

Марта підвелася, буркнула: «Дякую, мамо!» – і, не дочекавшись відповіді, пішла до себе, проігнорувавши питання Валентина:

– А що, Родіон у понеділок буде в місті?

Коли Федоров із дочкою нарешті відбули, Валентин Смагін покликав сестру.

Олександра з досадою погасила щойно прикурену сигарету й попрямувала в кімнату брата.

– Чого тобі, Валику?

– Треба поговорити, Олександро. Заходь, сідай.

Від його ранкової жвавості не лишилося й сліду. Брат був похмурий і зосереджений.

Її завжди вражала майже стерильна чистота кімнати Валентина, його акуратність і точність у поводженні з речами. Нічого зайвого, ані порошини, навіть із постійно відчиненим вікном. «Коли він устигає все прибрати?» – дивувалася Олександра. І це при нескінченних поїздках, утомі, недосипанні й не найкращому здоров’ї… Свіже повітря – це зрозуміло: молодший змалку потерпав від рідкісної форми алергії. Був болісно чутливий до запахів косметики, пилу, шерсті тварин, хоча з віком став почуватися ліпше. Спочатку вона навіть не наважувалася курити при братові, доки той зі смішком не зауважив, що у вагоні мусить нюхати й не таке. На запитання, чому він не змінить роботу, відповів: «Та звик якось. Робота цікава, і грошики капають. У моєму віці міняти професію пізнувато…»

– Чого тобі? – повторила Олександра, опускаючись на край широкого розкладного крісла. – Ти коли збираєшся в рейс, сьогодні?

– Так. Після обіду. – Валентин сів верхи на єдиний стілець. Позаду каламутно блакитнів екран ноутбука. – Хочу поговорити з тобою. Про Марту й Родіона. Ти нічого не помічаєш, Сашо?

– Ти що маєш на увазі? – миттєво насторожилася вона. – Племінник у нас буває нечасто, сам знаєш. Савелій його неохоче відпускає. Та й стежити мені за ними нема коли…

– Щось вони занадто часто стали зустрічатися.

– Із чого ти взяв?

– Ну, – він усміхнувся. – Є така думка, скажімо так…

– І що з того? Родіон – не в батька. Зовсім інший характер. І він до нас прив’язався. Уважний, не дурний…

– А нашому племінникові відомо, що Марта йому не рідня? Що ніяка вона йому не двоюрідна?

– До чого тут це? Савелію я писала – давно, приблизно того року, коли ти від нього поїхав. А чи казав він дружині й синові – мені до цього діла нема.

– Але ж якщо хлопцеві про все відомо, він може й з Мартою… поділитися. Якщо вже не поділився. Ось тобі й причина її витівок. Підлітки такі речі сприймають болісно. Для когось це ще гірше, ніж сирітство…

– Ти себе, чи що, маєш на увазі? – примружилась Олександра. – Так ти й не був сиротою. У тебе була я.

– Не про мене мова, – відмахнувся Валентин. – Ти хіба нічого не помічаєш, сестричко? Подаруночки, дзвіночки, те-се…

– Що ти навигадував, Валентине!

– Ну, дивись, Олександро, я тебе попередив. Ти її ще за дитсадок вважаєш. Ох і здивує вона тебе одного разу! Охнути не встигнеш, як онуки заведуться. – Він сухо реготнув. – У Марти характер, а тут ще й вік той самий… привабливий.

– Нісенітниці.– Олександра скривилася, встаючи. – Усе це твої фантазії. Якби Марта знала, що ми її вдочерили, то насамперед запитала б у мене або Сергія. Чого в неї не віднімеш – це прямоти. Ні про що таке вона навіть не здогадується, і Родіон, я певна, гадки не має. А стосунки в них цілком родинні. Викинь з голови… Піду, займуся обідом.

– Родинні? – пробурмотів Валентин і після паузи раптом запитав навздогін – сестра вже стояла у дверях: – А якщо я сам скажу дівчинці правду, як ти до цього поставишся?

Олександра круто обернулася.

– Не жартуй так, Валику, – неквапливо мовила вона. – Тільки я маю право все розповісти Марті. Я єдина, зарубай на носі. Ти мені життям зобов’язаний і ніколи не посмієш мене засмутити. Ми з тобою одне, і ближчого за тебе в мене нікого немає.

– Вибач, Сашо! – Валентин підхопився, відіпхнувши ногою стілець. – Щось на мене сьогодні найшло. Добре, дурницю впоров… – Він спідлоба поглянув на неї й винувато всміхнувся. – Нервуюсь, бачиш. Не хочеться знову на роботу запрягатись.

– Візьми себе в руки, – холодно сказала Олександра. – Відпочинь. Пообідаємо спокійно.

Вона безгучно причинила двері. Неділя й насправді не задалася.

Чоловіка, коли він повернувся, Олександра зустріла в якнайпохмурішому настрої – Федоров геть забув, що Валентин до середи в рейсі.

– Може, сходимо в кафе, вип’ємо винця? Такий дивовижно тихий вечір, – жваво запропонував він з порога.

– Щось не хочеться.

– Ти чимось засмучена, Сашо? Марта, по-моєму, геть забула про все. Така ж, як зазвичай. Але все одно я зранку збираюся по той замок…

– Зажди, не роззувайся, – сказала вона. – У тебе гроші з собою? Сходи, будь ласка, в магазин. Я не проти випити, але тільки вдома, удвох.

Він приніс пляшку горілки, томатний сік, мінеральну, оливки, свіжий білий хліб.

– Бенкет, одначе, – мовив Федоров, засовуючи пласку пляшку в морозильник і косячись: дружина зосереджено накривала на стіл. – Хто б міг подумати.

– Під час чуми, – посміхнулась Олександра. – Іди, мий руки, я тут сама впораюся.

Він повернувся й сів навпроти, присунув тарілку, поклав салату, відламав хрустку скоринку й зажував.

– Ну? – поквапила Олександра. – Ти такий голодний?

– Зараз. – Федоров ковтнув бульбашкової води з високого келиха, підвівся й витяг з холодильника запітнілу пляшку. Наповнив чарки: дружині по вінця, собі на дві третини. – За що п’ємо?

– Ні за що. Просто так. Ми з тобою давно не вечеряли вдвох.

– Правда. – Сергій махом спорожнив чарку і з апетитом накинувся на все, що було на столі.

Олександра пила дрібними пташиними ковтками доти, доки