Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

комп’ютер. Пізніше його змінив крутий ноутбук, а відтак настала черга спортивних піджаків від «Камашита» і брендових мокасинів. Але тоді, одразу після ремонту, він, повернувшись із рейсу з якимись торбами й пакетами, то мотався містом, то годинами ледарював у розкладному кріслі у своїй келії.

Усі вони співіснували, немов сусіди на поверсі, яким нема коли й словом перекинутися. Олександра розривалася між домашніми справами і лікарнею, Валентин носився з думкою розбагатіти, а Федоров, крім роботи, щодня возився з дочкою. Школа, тренування – і так по колу, аж доки Марта підросла настільки, що він уже не боявся відпускати її саму в басейн…

Росла вона абсолютно самостійною. З дев’яти років сама готувала собі сніданок, ішла до школи, на тренування або до бабусі, у якої проводила вечори й часто залишалася ночувати.

На думку дружини, Марта робила тільки те, що сама вважала за потрібне. Мабуть, так воно й було: дочка майже нічим не цікавилася, крім спорту. Навчалася вона пересічно, з явною нудьгою, і уникала однокласників. Але Марта йому подобалась – і квит. Він уже призабув, якою вона була в ранньому дитинстві – кумедною та беззахисною. Тепер поруч із ним жила майже доросла й вельми розумна людина, мовчазна, уважна, без підліткового лукавства й стервозності.

Олександра, незважаючи на те, що дочка дивним чином була схожа на неї навіть у дрібницях, цієї ранньої дорослості не схвалювала. «Наче їй геть усе байдуже, – якось дорікнула вона Федорову. – І це ти винен. Навіщо ти засунув її прямо з пелюшок у цей спорт? Ким вона виросте, що буде робити? От я все життя мріяла стати лікарем, хоча ні чорта з цього не вийшло… А Марта? Питаю її: ти що, все життя будеш у басейні товктись? У відповідь – а хоч би й так, що поганого? Я кажу – подивися на своїх однолітків, вони такі розвинені… Музика там, іноземні мови, комп’ютери знов-таки… Вона у відповідь: усе це лушпиння. Мені нема коли дурницями займатися, як твій брат. Мене взяли кандидатом у збірну, наступного літа в мене багато змагань і поїздок на збори…» – «Отже, така вдача, – гмикнув Федоров. – Оригінальна…»

Розмірений плин їхнього життя знов урвався, коли в місті з’явився старший із братів Смагіних – той зненацька вийшов у відставку в полковницькому чині. Савелій Максимович повернувся з Росії на батьківщину з родиною – дружиною Інною та сином Родіоном. Головними цілями Савелія, як він повідомив сестрі в телефонній розмові, були вступ Родіона на економфак місцевого університету, придбання квартири й зведення заміського будинку.

Зустріч відбулася в найближчу суботу. Валентина не було. Савелій Смагін прибув із сином, і в цілому бесіда тривала рівно півгодини, усе по-діловому. Від обіду Смагін-старший відмовився й квапливо помчав геть, пославшись на невідкладні справи, однак дозволив синові побути з тіткою та двоюрідною сестрою. Марті було вручено новісінький недорогий мобільник, перший у її житті.

Саме з того пам’ятного дня Олександра остаточно втратила спокій.

2

– Мамо! – з порога заявила Марта, доладу не привітавшись ні з батьками, ні з Валентином, що визирнули в тісний передпокій на її гучну появу. – Ви коли вріжете замок у двері моєї кімнати?

– Навіщо? – розгублено запитала Олександра. – Та постав ти наплічник! Що за манера в коридорі вивалювати все підряд? І ще чогось там вимагати.

– Ти що, не розумієш? – вигукнула Марта. – У мене повинен бути особистий простір!

– Господи, що за дурниця! У тебе його більше, ніж у всіх нас разом узятих. Де ти нахапалася цього? Особистий простір… Ми не бачили тебе місяць, ти майже не телефонувала, бабуся нервувала… Замок! Ти б хоч обійняла рідних, чемпіонка…

Марта скинула з плеча наплічник, спідлоба покосилася на Смагіна і ступила до батька, підставляючи щоку для поцілунку. Сергій обійняв дочку, легенько пригорнув, вдихаючи запах її засмаглої шкіри, немитого жорсткого рудуватого волосся і ще – поїзда й міської літньої куряви. Стояв недільний ранок, усі були вдома, дівчинка щойно повернулась із Запоріжжя, де брала участь у змаганнях і, як вони вже знали, виграла заплив на двісті метрів вільним стилем у своїй віковій групі.

Дочка, відірвавшись від нього, поцілувала Олександру й одразу ж уперто повторила:

– Тільки сьогодні ж! Інакше я втечу до бабусі на дачу й не повернуся, доки не одержу ключ від своєї кімнати. Зрозуміло кажу?

– Та що це з тобою, Марто! Як ти розмовляєш? Ану геть з очей! Іди у ванну й прийми хоча б душ із дороги… І їдь куди хочеш! Що за нахабство!

Сергій бачив, що дружина ледь стримує лють, і поспішив втрутитися:

– Та не кричіть ви обидві. Немає проблеми. І ти, Сашо, заспокойся. Мені не важко врізати замок, у нас навіть десь валяється підхожий… І нема чого галасувати через дрібниці.

– Це не дрібниці. Дитина не може грубіянити матері.

– А я й не грубіянила.

– Та замовкни нарешті!

– Стоп, – вигукнув Федоров, – ви що, так і будете сваритися в передпокої? Марто, мама сказала тобі привести себе до ладу… Ану ж бо! А я вже сьогодні зроблю те, про що ти просиш.

– А я твоєму таткові підможу, – втрутився Валентин. – Що ти ото, справді, Мартусю, кип’ятишся дарма? Ми тут без тебе скучили. Йди-но сюди, обійми дядечка…

Марта спалахнула, смикнула плечем і подалась до ванної. Обличчя її зберігало похмурий і впертий вираз. Валентин, усміхнувшись, зник у себе, а Сергій, дивлячись на геть засмучену дружину, мовив:

– Не бери це так близько до серця. Дівчинка виросла. Я думаю, найрозумніше – піти їй назустріч.

– А я не розумію, навіщо замикатися. Тим більше від нас. – Олександра відіпхнула його простягнену руку, пройшла на кухню, узяла сигарету й сіла. – Ми й так не входимо до неї без стукоту… І от що я тобі скажу: Марта дуже змінилась останнім часом. Я, звісно, звинувачую себе, що не приділяю їй уваги. Але й на мене не можна тиснути. Нікому не дозволено так зі мною розмовляти, Сергію, навіть чотирнадцятирічній шмаркачці.

– Чотирнадцять їй виповниться тільки через три місяці.

Дружина потроху охолоняла, і він уже сподівався був, що все обійдеться.

Однак не обійшлося.

Коли вони вчотирьох уже сиділи в кухні за сніданком, Федоров винувато повідомив, що замок, про який він згадав, так і не знайшовся. Завтра ж він купить