Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

на очах у неї не виступили сльози. Федоров знав, що вона рідко п’яніє, обходиться невеликою кількістю спиртного. Сам він волів вино, і то далеко не будь-яке.

– Поїж, – сказав він дружині.– Годі курити.

– Сергію, – промовила вона, вперто клацаючи запальничкою і з шумом видихаючи дим, – мені нещодавно телефонував Савелій. Кликав на свій ювілей. Це восьмого, тобто через тиждень. Запрошені всі, крім Валентина… Ми не поїдемо.

– Ми? Тобто ти хочеш сказати, що це остаточно?

– Найпевніше. Я без Валентина туди ані ногою. Налий ще, будь ласка. І не дивися на мене, я не нап’юся. Немає приводу.

– Та все ж горілку треба закушувати, – посміхнувся Федоров. – Що за манера все ускладнювати, Сашо? Ось ти мені, будь ласка, поясни… – Він налив, узяв свою чарку й підняв. – Твоє здоров’я! Поясни, що за кішка між ними пробігла? І з якої речі Валентин звалився нам на голову?

Він дивився, як дружина цідить горілку, як зволожується й світлішає її погляд, як вона підхоплює з тарілки бутерброд і впинається в нього міцними зубами.

Нарешті Олександра торкнулася губ серветкою й заговорила:

– Не знаю. Може, Інна… Слухай, а якщо справді поговорити з нею, вона має вплив на чоловіка. Може, переконаємо Савелія не рубати з розмаху?

– То й поговори. Бо інакше все це матиме дивний вигляд. Савелію Максимовичу, якщо не помиляюся, шістдесят?

Олександра кивнула:

– Мені здалося, що це не формальне запрошення. Він розпитував про всіх, жартував. І тільки в самому кінці зненацька додав: «Тільки Валентина не надумай із собою тягти. Відразу викинь з голови. Я його не маю бажання бачити…»

– А це справді важливо, аби Валентин там був?

– Авжеж! Я хочу їх помирити. Іншої нагоди не буде… У Савелія характер, він і замолоду був крутий, але ж рідні брати! Коли він приїхав на похорон батька, хоч я що робила, хоч як опиралась, але однаково повернув усе по-своєму – відвіз брата в цю свою Тьмутаракань… А ми ж із Валентином жили душа в душу. Савелій міг і далі допомагати нам, проте сказав як відрізав: тобі треба закінчувати училище, виходити заміж і народжувати власних, а не облизувати оце сопливе щеня. Я з нього зроблю чоловіка… Слово в слово.

Вона відвела погляд і посміхнулася.

– Ні, тепер я розумію: там був прямий розрахунок. Він на ту пору підбивав клинці до Інни, а в тієї батько був важливим цабе й косо дивився на Савелія, який і там, я певен, примудрився показати свій норов. А тут – брат-підліток, серйозна відповідальність, забрати до себе, вивести в люди… Виглядає гідно й серйозно. Я ж у той Бікін потім їздила, вже після одруження Савелія. Валентин закінчував школу, дім – повний ущерть, щойно народився Родіон…

– Ну, хай так, – перебив Федоров. – Зрештою, яка різниця, що там між ними було. Припустімо, посварилися, не зійшлися поглядами. Молодший не захотів іти в училище, тягти армійську лямку, а старшого це зачепило. Але все ж таки поясни мені, Олександро, одну річ. Чому твій Савелій, знаючи, у яких умовах ми живемо, жодного разу не запропонував допомогти? Забезпечена людина. Дві машини, квартира в місті, заміський будинок, власний офіс, бізнес… Хіба він не міг оселити Валентина… скажімо, у своїй міській квартирі, яка цілий рік порожня? Та й добро було б під наглядом… Ми тут учотирьох тіснимося в малогабаритній «трьошке», і жодного виходу з цього не видно!

– Він пропонував, – глузливо промовила дружина. – Ми якось поговорили віч-на-віч. На ту пору він саме закінчував будівництво дому. Я зателефонувала після роботи й приїхала до нього в офіс. Думаєш, легко мені це далося? Якби не ти, я б і пальцем не поворухнула. І що? Виклала ситуацію, а він категорично: я Вальку на гарматний постріл до себе не підпущу. Хочете, каже, – роз’їдьтеся. Продайте це житло, а не вистачить грошей, я додам.

– А мені ж ти нічого не сказала!

– А навіщо? Нічого ж і не вийшло. Тож закриймо тему.

Федоров промовчав. Насправді, до нього це й не має прямого стосунку. До Валентина за ці роки він начебто звик, та й перетиналися вони нечасто, зайняті кожний своїм.

– Доп’ємо? – Федоров кивнув на напівпорожню пляшку.

– Мені годі… Я завтра на восьму.

– Знову відпустка в листопаді?

– Здається, цього року вийде раніше. Ще не знаю.

– Сашо, послухай…

– Ну? – Було видно, що вона вже повністю зосереджена на якійсь своїй, нікому не видимій проблемі, яку доки не розв’яже, не заспокоїться. – Чого тобі?

– Нічого…

– То допоможи прибрати зі столу, і ходімо спати.

Було близько пів на одинадцяту. Федоров збирався на балкон – постояти, подивитися на чужі вікна й викурити останню сигарету, поки дружина возиться у ванній. Але до цього зазирнув у кімнату Марти, торкнувся дверей.

Із замком буде морока – це ясно. Олександра під час ремонту наполягла, щоб двері були як двері, тому й вибрали світлий цільний дуб. Його нічим не взяти – тільки фрезою.

Він увімкнув світло та ввійшов.

У дочки панував безлад, як і має бути в її віці. Дружина вже тут побувала, відзначив Федоров. Наплічник порожній, брудні речі в пранні, а на ліжку дочки лежить комплект свіжої постільної білизни та два махрові рушники. Більший – для басейну. На письмовому столі купою звалені строкаті камінці й мушлі, погано відчищені від піску, блокнот, дрібні купюри, зім’ятий залізничний квиток, дешевенький дерев’яний браслетик, перстеник, подарований бабусею до тринадцятиріччя. Окремо – легенька позолочена медалька на щільній муаровій жовто-блакитній стрічці. Біля стільця сиротливо валявся догори підошвою Мартин капець.

Федоров пошукав поглядом другий. Не знайшов і став навкарачки, щоб понишпорити під ліжком. Рука намацала спочатку капець, а далі – кухонний ніж. Трохи запилюжений, середніх розмірів, з вузьким, добре відточеним лезом.

Ідучи, він клацнув вимикачем. Капці відніс у передпокій, а ніж вимив і повернув у шухляду. Потім задумливо викурив сигарету й протер паперовою серветкою попільницю. Умився й почистив зуби.

Олександра лежала під легким пледом, обличчям до стіни, нічник над її головою був погашений, з боку Федорова – ввімкнений. Коли він почав стягати джинси, дружина запитала:

– Ти чого блукаєш?

– Курив.

– Щось не можу заснути…

– Хочеш, я сам поговорю з твоїм братом?

– Із котрим? – зітхнула вона. – Ні. Я все вже вирішила…