Олексій Опанасович Кацай - Зона досяжності

одяг, з дубинками по боках, вкрай засапавшись, ледь не бігли через площу до стоянки. Особливої уваги на них ніхто не звертав. Це вони, згідно інструкцій, увагу звертати мали.

— Що?! — тоненьким півнячим голоском кукурікнув один, підстрибнувши до гаволовів, що оточили «шкоду» з «волгою». — Що тут відбувається?

І якимсь непевним поглядом ковзнув у бік «карлсона», намагаючись водночас оминути його. Лариса чомусь насторожилася.

— Та от, поцілувалися, — почулося з юрми. — Це ота краля винна… Жінка за кермом — злочинець, сержанте… Тож ви її — відразу до буцегарні, ги-ги…

— Гаразд, гаразд, — другий міліціонер витягнув дубинку й постукав нею по долоні іншої руки. — Розберемось. А ви розійдіться… Всім, всім розійтися… ДАІ викликали? — запитав невідомо в кого і навіть неозброєним оком було видно, що він цим не переймається. Щось інше муляло сержанта.

Перший мент хлопчачого віку почав відтискувати людей. Але знову ж якось невпевнено відтискувати.

«Та вони ж чогось бояться! — раптом зрозуміла Лариса. — Господи, та хіба ж можна дітей в органи брати?»

Ліворуч вискнули гальма і рвучко, перекриваючи виїзд зі стоянки, зупинилася біло-синя «самара» з таким само синім маячком на даху. «Ти диви, як оперативно!» — здивувалася Лариса. З машини ніхто не виходив.

— Це я, я ДАІ викликав! — застрибав на місті чоловічок-карслон, начебто злетіти хотів, а пропелер в нього аж ніяк не запускався.

Дверцята даішного авто нарешті клацнули, мов голодна тварина — зубами, і з них повільно, якось сторожко, вислизнув кремезний чолов’яга. На стандартного працівника дорожньої служби він не був схожим жодним чином. Під одягом в нього вгадувався бронежилет.

Відбувалося щось не те. Це Лариса зрозуміла шостим почуттям старого інформаційного вовка. Молоденькі міліціонери вже відтіснили натовп та й повернулися до нього спинами, стаючи попереду і наче прикриваючи його собою від якоїсь незрозумілої небезпеки. Коли в руках у них з’явилися пістолети, Лариса не помітила.

Водночас кремезний даішник, що підходив до водія «волги», раптом жбурнув на нього своє тіло, хапаючи чоловічка за протягнуту з водійськими документами руку, вивертаючи її, та й кидаючи його обличчям просто на багажник його ж машини.

А за мить до цього з синьо-білої «самари» вислизнув ще один чоловік, чимсь, наче брат, схожий на першого. Та ще й з невеличким автоматом в руках. І ще за секунду він був вже біля «волги», хапав її безталанного господаря за другу руку, а потім, вдвох, ухопивши «карлсона» ще й за рідке волосся, вони тягли його до своєї автівки та й буквально вкидали затриманого в її темні тоновані нутрощі.

Знову вискнули шини і синьо-біла машина стрімко майнула з вокзального майдану, зникаючи за рогом бару з гральними автоматами. Лариса навіть зметикувати нічого не встигла.

— Ап… — хапонула ротом загазоване повітря і повернулася до молоденького міліціонера, що вже підходив до неї. — Ап… — повторила.

— Давайте, давайте, громадяночко, їдьте вже звідси, їдьте.

— А м-мо… Можна?!

— Потрібно. Давайте, давайте. Немає в мене часу тут з вами теревені правити.

ІІ

Не дивлячись на певні незручності, це місце за скляною перегородкою мало великі переваги. А саме: з нього добре проглядалися усі підходи до редакторського кабінету. А це Веселинові імпонувало навіть за звичних обставин. Про обставини, що складалися останнім часом, вже й не йшлося.

Тим більше, що об’єкт його пильної уваги не з’явився сьогодні на летучку, на яку він покладав великі сподівання. Розуміючи, що без Яременко нічого вирішити не вдасться, він навіть не торкався питання сітки передач на наступний тиждень. Хоча це коштувало йому багатьох нервових клітин. Адже час стрімко збігав, сітка заповнювалася, а перенесення ефіру на ще більш невизначений термін приносив замовнику нові й нові збитки. І йому самому теж… Ларисонько, сонечко, де ж ти, де ж ти поділося, коханнячко моє?

Веселин Грєбньов аж засовався в кріслі від нервової сверблячки, машинально поклацав «мишкою» комп’ютера і ледь не перезавантажив його. «Тр-р-р-!» — незадоволено тринькнула система й викинула на монітор брунатний прямокутничок: «До вашої електронної скриньки надійшло нове повідомлення».

Хлопець кинув ще один погляд на порожній в цей час коридор і увійшов до пошти. І майже миттєво обличчя його набуло здивованого вигляду, а дещо занадто яскрава, наче нафарбована, нижня губа над хвацьким клинком мушкетерської борідки задумливо поповзла вгору. Повідомлення прийшло під незнайомим ніком «mystog». Але до спаму лист не викинуло. Можливо, через ступень важливості? Адже цей самий кровожерливий «mystog» на повному серйозі попереджав, що запланована ним, Веселином Грєбньовим, авантюра матиме дуже неприємні для нього наслідки у випадку її здійснення. Травматологічного характеру наслідки.

Авантюра ж ця стосувалася Яременко і замислена була усього три дні тому, коли вони трохи підвипили на дні народження в оператора Артема Бутейка. Почали в редакції, продовжили в «Хутірці», але вийшло якось так, що дівчата рано розбіглися й закінчувати вечір довелося в чисто чоловічій компанії. Чоловікам хотілося гри. Бажано ризикованої. Але не банальної. І не без приємності.

Тут у Веселина спостерігалися невеличкі прогалини в пам’яті. Здається, спочатку обговорювався розіграш силових органів. Типу телефонного заминування вокзалу. Але зійшлися на тому, що це — піжонство. Потім ще щось було. Потім ще. Потім випили міцної кави й протверезіли. А протверезівши Артем з Веселином забилися на те, що Грєбньов за місяць якщо не звабить головного редактора, то, як мінімум, романтично та при свічках повечеряє з нею в ресторані. Сторона, що програла, відшкодує матеріальні збитки. Весело й сердито.

Веселин відкинувся на спинку крісла, поправляючи на потилиці лискучий хвостик чорно-синявого волосся, перехоплений шкіряною стрічкою: той втрапив під комір хрумкої білої сорочки. Змахнув з лискучого піджака невидиму порошинку і задумливо пожував губами, уважно вивчаючи електронне повідомлення. Що ж це за «mystog» такий у нас в редакції з’явився?! Може, хтось з дівчат? Та ні, тоді, коли заключали парі, дівчат вже точно не було. Точно?.. Точно! Але їм могли настукати. В нас же в кожного язик, мов помело.

Умови гри гранично ускладнювалися. Може відмовитись? «Ні, так ще цікавіше! — посміхнувся Веселин. — Все одне, я тебе вирахую, таємничий погрожувач!» Втім, що тут вираховувати?!? Та це ж або Сашко, або Артем! Скоріше за все — останній. Програвати не хочеться. Отже усі ці погрози — для внутрішнього користування. Ніхто нічого не знає.

Ні, лузере, не бувати по твоєму! Це — моя гра. Мій рівень. Оскільки має він жіночий інтерфейс і ще дещо, про що знати тобі непотрібно. А ти як знаєш про те, що я ще зі школи жінок, старших за себе, полюбляю, то