Террі Пратчетт - Варта!Варта!, Террі Пратчетт

— Так. 

— І дихають, мов пічка? 

— Так. 

— І мають ці гострі штуки на лапах? 

— Пазури? Так, досхочу пазурів. 

— Що означає «досхочу»? 

— Я гадав, що це очевидно, брате Дозорцю. Якщо хочете драконів, матимете драконів. Можете доправити дракона сюди. До міста. Просто зараз. 

— Хто, я? 

— Ви всі. Тобто ми, — сказав Верховний гросмейстер. 

— Мені здається, що ця ідея не дуже… — невпевнено почав брат Дозорець. 

— І він виконуватиме будь-які ваші накази. 

Ці слова одразу переломили їхній спротив. Об’єднали їх. Впали перед їхніми дрібними слизькими мізками, наче м’ясо у вольєрі серед бездомних псів. 

— Повторіть, — повільно промовив брат Тинькар. 

— Дракона можна контролювати. Він робитиме, що захочете. 

— Невже? Справжній дракон? 

Верховний гросмейстер закотив очі: під каптуром ніхто не бачив його обличчя. 

— Так, справжній. Не якийсь приручений болотяний дракончик, а чистокровна дика особина. 

— А я собі гадав, що вони цей… ну… мафи. 

— Вони були міфами і водночас реальністю, — голосно промовив Верховний гросмейстер, нахилившись вперед. — Хвиля і частинка водночас. 

— Щось я заплутався, — сказав брат Тинькар. 

— Тоді я покажу. Книгу, будь ласка, брате Загребуне. Дякую. Браття, я маю розповісти вам, що коли був у науці в Таємних майстрів-анахоретів… 

— Де ви були, Верховний гросмейстере? — перепитав брат Тинькар. 

— Чому ти не слухаєш? Ти ніколи не слухаєш! Він казав, що був у Таємних майстрів! — пояснив брат Дозорець. — Ну, знаєш, це такі шановані мудреці. Живуть на якійсь горі і таємно смикають за всі мотузки. Вони передали йому свою мудрість і всяке таке. Можуть ходити по вогнищах. Він нам ще минулого тижня казав. І зараз він вчитиме нас, правда, Верховний гросмейстере? — улесливо запитав він. 

— А, Таємні майстри, — сказав брат Тинькар. — Вибачте. Каптури, містика, я пам’ятаю. Вибачте. Це таємниця. 

«Коли я управлятиму містом, цей балаган закінчиться, — сказав собі Верховний гросмейстер. — Я організую нове таємне товариство і візьму туди метких і розумних людей. Але, звісно, не занадто розумних. І ми розіб’ємо кригу тиранії, і настане епоха просвітлення, братерства та гуманізму, і Анк-Морпорк перетвориться на Утопію, а такі, як брат Тинькар, горітимуть у повільному вогні, якщо моє слово щось важитиме — а так і буде. І про його фіглянок не забудемо».[2] 

— Отже, коли я був у науці в Таємних майстрів… — знову почав він. 

— Вам тоді наказали ходити по рисовому папері, — жваво підхопив брат Дозорець. — Мені здавалося, що це страх як складно. У мене цими папірцями вистелені коробки для мигдалевого печива. Насмикав я собі того паперу, і що ви думаєте — я спокійнісінько можу ходити по них! Якщо вступити до правильного таємного товариства, відкриваються неймовірні здібності! 

«Коли брат Тинькар смажитиметься на вогні, він матиме сусіда», — подумав Верховний гросмейстер. 

— Нас всіх надихають твої кроки на шляху просвітлення, брате Дозорцю, — промовив він вголос. — Але дозвольте мені продовжити. Поміж багатьох таємниць…. 

— …із самого Серця Буття, — доброзичливо підказав брат Дозорець. 

— …із самого Серця Буття, як зазначив брат Дозорець, я дізнався, зокрема, де зараз дракони. Думка, що вони нібито вимерли, не відповідає дійсності. Вони просто знайшли собі нову еволюційну нішу. І їх можна звідти викликати. У цій книжці, — і він урочисто підняв її вгору, — надано докладні інструкції. 

— У простій собі книжці? — перепитав брат Тинькар 

— Це не проста книжка, а єдина в своєму роді. Я багато років шукав її. Праця Трубала де Малахіта, видатного дослідника драконства. Оригінальний рукопис. Де Малахіт міг викликати драконів будь-якого розміру — і ви так само зможете. 

Знову повисла тривала ніякова мовчанка. 

— Гм, — озвався брат Придверник. 

— Як на мене, це трохи схоже на… ну, ви розумієте… на магію, — знервовано сказав брат Дозорець тоном людини, що помітила, під якою чашкою схована горошина, але не хоче зізнаватися. — Я… Цей… Не хочу піддавати сумніву вашу неймовірну мудрованість, але… магія… Ну, цей-во… 

Він знітився і замовк. 

— Атож, — стривожено докинув брат Тинькар. 

— З цими чарівниками та ще заковика… — підхопив брат Загребун. — Ви, мабуть, не в курсі, бо засіли на тій горі з вельмишановними анахворими, але в цих краях чарівники, якщо піймають вас на гарячому, то одразу підсмажать. 

— У них це зветься демаркацією, — додав брат Тинькар. — Ну, я не колупаюся у містичних прошарках причиново-наслідкових зв’язків, чи як це все зветься, а чарівники не пнуться до тинькування. 

— Не бачу жодної проблеми, — сказав Верховний гросмейстер. 

Насправді він аж надто ясно її бачив. Лишилася остання перепона. Щойно він допоможе їхнім крихітним мізкам подолати її, світ лежатиме в нього на долоні. Поки що їхній приголомшливий вузьколобий егоїзм не розчаровував гросмейстера, тож він покладався на нього і зараз… 

Брати нервово переступали з ноги на ногу, аж тут заговорив брат Клозетник: 

— Гм. Чарівники. Хіба вони тямлять у справжній роботі? 

Верховний гросмейстер глибоко вдихнув. «Нарешті…» Він майже бачив, як густішають випари нікчемної озлобленості. 

— Не тямлять, і це щира правда, — сказав брат Загребун. — Лише кирпу гнуть. На таких, як ми, навіть не глянуть — де там. Я, коли в Академії працював, надивився на них. Зади такі широкі, що на коні не об’їдеш. Бачили колись, щоб чарівник гарував над справжнім ремеслом? 

— Таким, як крадійство? — діткнув брат Дозорець (він ніколи не відчував симпатії до брата Загребуна). 

— Звісно, вони понарозказують, — правив далі той, навмисно не реагуючи на ці слова, — що не варто вам потикатися до магії, бо лише вони знають, як зберегти світову гармонію чи щось там іще. Як на мене, це все лабуда. 

— Нууу, я не знаю, — протягнув брат Тинькар. — От замішав ти неправильний розчин — по коліна заболотишся тиньком, і все. Але якщо неправильно замішати чари, кажуть, зі столярки вилізуть всілякі потвори і одразу ж тебе пришиють. 

— Але самі чарівники це й кажуть, — замислено промовив брат Дозорець. — По щирості, я теж їх терпіти не можу. Що як вони знайшли собі тепленьке місце і не хочуть, аби туди припхалися інші? Махаєш собі руками і щось виспівуєш — ото й всієї роботи. 

Братство замислилося. Це прозвучало переконливо. Якби вони знайшли тепленьке місце, то аж ніяк не захотіли б ділити його з кимось іншим. 

Верховний гросмейстер вирішив, що час говорити. 

— То як, шановне братство? Чи ви згодні й готові до магічних практик? 

— А, до практик? — полегшено зітхнув брат Тинькар. — Практикуватися я можу. Аби лише не довелося займатися магією по-справжньому… 

Верховний гросмейстер вгатив кулаком по книжці. 

— Йдеться про справжні закляття! Про те, щоб повернути місто на праведний шлях! Про те, щоб викликати дракона! — крикнув він. 

Усі відступили на крок назад, а тоді брат Придверник обережно запитав: 

— Якщо ми здобудемо цього дракона, одразу прийде справедливий король — і справу зроблено? 

— Так! — сказав Верховний гросмейстер. 

— Я розумію, — поквапився на допомогу брат Дозорець. — Усе резонно. Доля, гномічний фатум і всяке таке. 

На мить завагавшись, усі згідливо закивали головами в каптурах. Лише брат Тинькар здавався якимось невеселим. 

— Нууу… А ми точно зможемо його приборкати? 

— Брате, запевняю, що ти можеш будь-якої миті відступитися, — швидко відповів Верховний гросмейстер. 

— Ну… Гаразд, — неохоче промовив той. — Тоді викличемо його ненадовго. Він встигне спалити одну тиранічну овочеву крамницю? 

«Ох…» 

Але він переміг. Повернуться дракони. І король. І не такий, як королі за старих