Іван Якович Франко - Гімн

мов свічку, загасив,

чар її і в сонне царство

тіні дійсности вносив.

Все, що я кохав безмежно

і що зрадило мене,

все, що стратив, тут до мене

підняло лице сумне.

Молоді, гарячі сльози

тут, мов рожі, зацвіли

по стежках отих тернистих,

де колись вони плили.

Молода палкая туга,

мов жебрачка в лахманáх,

все чогось іще шукала,

топчучи зарослий шлях.

Тілько віра молодая,

мов загашений огень:

купка попелу лишилась,

обгорілий чорний пень.

І нараз пропали чари,

сонце глипнуло в вікно!..

Я прокинувся. Чи справді?

Все те ще не так давно?

Я ще не старий! Ще сила

є в руках і у души!

Ще поборемося, доле!

Ну, попробуй, задуши!

Я ще не старий! Не згинув

ще для мене жизні зміст,

хоч журба, хоч горе тисне —

ні, ще я не песиміст!

«У долині село лежить,..»

У долині село лежить,

понад селом туман дрижить,

а на горбі край села

стоїть кузня немала.

А в тій кузні коваль клепле,

а в коваля серце тепле,

а він клепле та й співа,

всіх до кузні іззива.

«Ходіть, люди, з хат, із поля!

Тут кується краща доля.

Ходіть люди, поранý,

вибивайтесь з туманý!»

Та тумани хитаються,

понад селом згущаються,

розляглися по полях,

щоб затьмити людям шлях.

Щоб закрити їм стежини

ті, що вгору йдуть з долини,

в тую кузню, де кують

ясну зброю замість пут.

Моєму читачеві

Мій друже, що в нічну годину тиху

Отсі рядки очима пробігаєш

І в них народному зарáди лиху

Чи власним болям полекші шукаєш, —

Коли тобі хоч при одному слові

Живіше в грудях серце затріпоче,

В душі озветься щось, немов луна в діброві,

В очах огонь сльозу згасить захоче, —

Благословлю тебе, щоб аж до скону твого

Доніс ти серце чисте й щиру душу

І щоб ти не зазнав сирітства духовóго,

В якому я свій вік корóтать мушу.

«Якби ти знав, як много важить слово,..»

Якби ти знав, як много важить слово,

Одно сердечне, теплеє слівце!

Глибокі рани серця як чудово

Вигоює — якби ти знав отсе!

Ти, певно б, поуз болю і розпуки,

Заціпивши уста, безмовно не минав,

Ти сіяв би слова потіхи і принуки,

Мов теплий дощ на спраглі ниви й луки, —

Якби ти знав!

Якби ти знав, які глибокі чинить рани

Одно сердите, згірднеє слівце,

Як чисті душі кривить, і поганить,

І троїть на весь вік, — якби ти знав отсе!

Ти б злість свою, неначе пса гризькóго,

У найтемніший кут душі загнав,

Потіх не маючи та співчуття палкого,

Ти б хоч докóром не ранив нікого, —

Якби ти знав!

Якби ти знав, як много горя криється

У масках радости, байдужости і тьми,

Як много лиць, за дня веселих, миється

До пóдушки горючими слізьми!

Ти б зір і слух свій наострив любов’ю

І в морі сліз незримих поринав,

Їх гіркість власною змивав би кров’ю

І зрозумів весь жах в людському безголов’ю,

Якби ти знав!

Якби ти знав! Та се знання предавне

Відчути треба, серцем зрозуміть.

Що темне для ума, для серця ясне й явне...

І іншим би тобі вказався світ.

Ти б серцем ріс. Між бур життя й тривоги

Була б несхитна, ясна путь твоя.

Як Той, що в бурю йшов по гривах хвиль розлогих,

Так ти б мовляв до всіх плачучих, скорбних, вбогих:

«Не бійтеся! Се я!»

Україна мовить

Мій синку, ти би менш балакав,

Сам над собою менше плакав,

На долю менше нарікав!

На шлях тернистий сам подався

І цупко по тернах подрався, —

Чого ж ти іншого чекав?

Сам знав, що гола я і вбога,

І до мойого ти порога

Прийшов, захтів служить мені.

Ну, в мене слугам плати скупо,

А нарікать на мене глупо...

Просила я тебе чи ні?

І що тобі за кривда сталась?

Що підняли на тебе галас:

«Не любить Руси він ні раз!»

Наплюй! Я, синку, ліпше знаю

Всю ту патріотичну зграю

Й ціну її любовних фраз.

Що проживеш весь вік убого?

Значить, не вкрав ніщо ні в кого,

А чесно працював на хліб.

Та й те подумай ще, будь ласка:

Твойóго «я» найкраща частка

З тобою