Віктор Вальд - Меч Сагайдачного

затамували, тільки слізні сліди на щічках ангельських. Боязко з кошиків піднятися. Боязко і голос подати.

Не повернув чужак голови, коли з-поза тинів, кущів і з хат знов повибігали баби й молодиці та виривали з кошикового полону своїх дітей і онуків. І знову заголосило село. І за тими сльозами й голосінням годі щось збагнути.

Підвів чужак здобич свою, десяток коней, до дідів і вклонився їм шанобливо. І діди столітні, хоча той і набагато молодший був, із повагою голови перед ним схилили. Озирнувся він до коней: порожні кошики всі до єдиного, а жіноцтво все не заспокоюється.

— Баби! — чи то вибачаючи, чи то вибачаючись, мовив він і так щедро усміхнувся, що у всіх на душі аж потеплішало.

— А он і чубарий нашого брата Хора, — вказав брат Дога на останнього в гурті коня чудової краси.

Здригнулися козаки з рушницями і, починаючи зі старшого, всі на коліна стали і голови схилили.

За мить оточили козаків баби, молодиці, дівки, дітвора. І теж всі на коліна стали і в ноги вклонилися. Потім хреститися почали, молитви промовляти, а багато хто знову пустив сльозу.

— Яка то мокра справа, — буркнув брат Кужель. — А ти кажеш, брате Дого, що жінку з глини Боженько виліпив.

— Так і чоловіків із тієї-таки глини, — добуваючи з-за пояса люльку, всміхнувся брат Дога.

— Коня бачимо. А де наш брат, господар того коня? — якомога спокійніше запитав брат Кужель.

Старший із козаків піднявся на ноги, вказав рукою напрямок.

— Туди пішов, поки ми майданували, як діточок з біди виручати будемо. Я проведу.

— Самі, — коротко сказав рятівник янголят.

І пішли чужинці за край села, ведучи в поводу коня краси неймовірної, масті чубарої. Надто рідкісної! Білого в плямах чорних і з чорно-білою гривою. І силою, і вродою, і грацією чисто барс, а не кінь.

Про того коня говорили мурафські козаки тим козакам із Кальника та сусідніх сіл, що на допомогу прискакали. А більше про господаря коня дивного. Говорили й головами хитали. Бо не бачили такого за роки довгої і кривавої служби козацької!

Щойно вляглися після лугових забав юр’ївської ночі, щойно перший сон побачили, як потягнуло в хатах димом їдким. Насамперед діточок за поріг виставили. А там їх уже чекали вовки степові, харцизяки. В’язали швидше, ніж баби снопи хлібні. Коли козаки зметикували і за зброю взялися, то так і застигли в безпорадності.

Не поспішали розбійники. Такі не поспішають. Бувалі!

Зібралися на майдані, а за стіну кам’яну для них були дітки козацькі. Почни бій, і вони вмить малечу переріжуть. Та й бій нерівний видавався. То не прості були харцизяки. А були то татари буджацькі, що юрти свої мали між молдавськими та кримськими землями. Воїни знатні. Кожен із них козака вартий був, а частіше й двох. Тільки такі могли пройти степи, де що не байрак, то козак. Пройти і залишитися непоміченими. Тільки такі могли проникнути в серце земель козацьких, знаючи кожен кущ, кожен ярок, кожне деревце. Йшли не по багатство і полон людський. Ішли старі вовки навчати своїх вовченят справі розбійній. Ішли з кошиками, спеціально в’язаними для діточок малих. Товар той коштовний, а головне — захистити може від усякої погоні. Який батько зважиться переслідувати, точно знаючи, що нелюди пустять у хід ножі? Задля попередження вб’ють одне немовля, і тектиме його кров із кошика. Немає такого батька, щоб ішов по сліду кривавому, по сліду ангельської крові. Бували випадки, що всю здобич різали — і тоді кидалися розбійники в різні боки. І не всіх вдавалося наздогнати. Діти степів розчинялися в безкрайній утробі своєї дикої матері.

Поки козаки журилися на краю майдану, а нелюди спокійно утрясали свою здобич, виглянуло краєчком сонечко. У тому першому промені з’явився з-за рогу хати древній старець. І не помітили б його ні козаки, ні буджаки, якби не кінь рідкісної краси і цінності превеликої. Не зсадила татарва старця з коня стрілою, боячись такого коня подряпати. Здивувалася, що вершник отак сам просто в їхню гущу коня спрямовує. Так і пустили всередину своєї зграї.

Бачили козаки: зліз повільно старець із коня й щось тихо сказав бісам степовим. А ті на сміх підняли. Стали жартома по шапці його плазом шабель стукати. Тоді підняв старець над головою якогось корча чи довбню. Невелика та палиця. Зручно на неї хіба спиратися старому. Та ще собакам погрозити. Але не вовкам, які в нахабстві та зухвалості зуміли так глибоко в землі козацькі проникнути.

Сказав щось тим розбійникам старий їхньою-таки мовою та шапку свою смішну й зірвав. Трусонув головою — і звільнив чуприну до колін. Пирхнув у вуса довжелезні та й злетів так, що ногами двох вершників із сідла вибив. А потім пірнув під черево коня. І ще одного, і ще. Коні ті стали валитися з розпоротими животами. Заціпеніли буджаки, та ненадовго. Зрозуміли, з кого насміхалися. Кинулися одні коней зі здобиччю відводити, інші в коло проти старця вставати.

Не встигли козаки ні вистрілити, ні за шаблі взятися. Стояв старий з голови до ніг у крові. В руках у нього вже були дві шаблі вражі, а біля ніг — розбійники порубані. Всі мертві, ніхто не стогнав.

Старий кинув ті закривавлені шаблі, підняв свого корча й пішов за село. А козаки так і стояли з ротами відкритими, тільки очима провели старого. Потім схаменулися і стали думу тримати, як у гонитві не схибити. Тут і брати старця приспіли. Суворі такі. Й Боженька сподобив одного з них малечу від полону врятувати. В ноги їм кланялися — а як іще дякувати, й на думку не спадає. Бо люди ті непрості, з темних часів. Може, і хреста не носять. А може, вони з дідів запорозьких, що століттями по плавнях сидять та спати не лягають, якщо чорта в карти не обіграють.

Поки старші козаки диміли носогрійками[11] і радились, інші в колі чекали. Вони перші й побачили, що підійшов до них визволитель малечі.

Дали в коло пройти, шапки поспішно з голів зриваючи.

— Про те, що я тут, забудьте, — замість привітання сказав той. — Брат наш старший сказав, що піде від нас. На небеса чи в пекло — не сказав. Тож, козаки, є серед вас майстри домовину лаштувати? Нехай її складуть з дощок дубових. Але якщо з цвяхами залізними, то нехай знають: зубами витягнуть