Віктор Вальд - Меч Сагайдачного

— Авжеж! Печаль! — схопився на ноги брат Дога. — Я відчуваю запах горя!

— Так. Горить, — повільно хитнув головою брат Кужель. — Десь за половину козацької милі[7]. То знак нам. Сумний знак.

— Там, здається, і брат наш Хор. Треба поспішати. Такий день! — застогнав брат Дога. — Думали в росі викупатися та з собою її взяти. То священна роса. Вона і мертвого піднімає.

— Поспішімо! — вже з коня вигукнув брат Сагайда.

Сонце превелике червоним павуком уже розпустило промені — щоб, спираючись на ці лапи, піднятися над землею. Переляканий місяць квапливо збирав своє чорне срібло, й воно стрімко стоншувалося й тануло, вивільняючи різнобарв’я природи.

Як не хотілося пустити коней щодуху, та вершники розумно остерігалися. У густій траві годі було вгледіти, куди ступають коні. Тріщина в землі, нірка ховраха, оголений камінь чи будь-що інше, що нечистий підкладає під копита, — і на швидкому бігу біда, вилетить із сідла вершник. Та ще страшніше, коли кінь ногу зламає. Це коли в гонитві летиш за ворогом по степу — все на Бога сподіваєшся.

А коли від сильного ворога йдеш, то про це й не думаєш. Та й зараз зберегти коней потрібно. І так їм важко грудьми розривати склеєні росою трав’яні коси. Та ще й серпанок. Здається, і легкий той туманець, але від кореня до половини траву ховає.

Чого ж тут сердитися? Хоча й прикро. Коні наразі добрі в братів. Такі, що один на тисячу. Та ще й хтозна, в яких краях та тисяча на пасовиську жирує.

— А ось і шлях битий! — радісно вигукнув брат Дога, що йшов першим.

— На Кальник дорога, — враз повеселішав брат Сагайда. — Тепер і вітер нас не наздожене.

Скоро долинули до пагорба. Стали, роззирнулися й схмурніли.

— Тойумлук[8], — гнівно сказав брат Дога.

Дивитися на те страшно. Палають крайні хати — давній і випробуваний спосіб змусити селян спросоння метушитися. І за що хапатися? За скарб домашній, за діточок чи за зброю? Та ще й виття, стогін, плач жіночий. І чули про таке, та й не раз переживали — однак не кожен козак цьому раду відразу дасть.

І все ж дивний якийсь цей грабіж. Не бігають жінки від хати до хати, не чутно скреготу шабель, не гримлять постріли. Бути того не може, щоб козаки не билися. І побити їх усіх так скоро не могли розбійники степові. Відоме це місце як Мурафа[9], сотенне містечко брацлавського воєводства, що за версту від Кальника. Якими відчайдушними, досвідченими й хоробрими повинні бути розбійники, що зважилися в саму гущу козацьку сунутися?

— Он вони, аспидові діти! — часто задихав брат Дога.

Та Кужель і Сагайда вже й самі побачили, як на горбок, на південь від села, важко піднявся гурт коней.

— Лише троє степовиків, — усміхнувся Сагайда. — Дозвольте, братове, мені ту справу вирішити.

Кивнули брати. А Дога додав:

— Сам бачиш ті корзини. Помітять тебе, і потече з них кров ангельська.

— Не помітять, — знов усміхнувся Сагайда і пустив коня чвалом, на ходу натягуючи тятиву лука.

Не було тепер куди поспішати й потреби мучити коней. Повільно під’їхали до крайньої хати. Димить ще, а вогню не видно. Злизав він солом’яну стріху й білі стіни закоптив. На тому й згас у парі водяній. А баби, молодиці та дівчатка малі не мають спокою. Тягнуть і тягнуть із колодязя воду, скоро нею всі стіни й пожитки заллють. Ні голосу, ні плачу. Звичайна селянська робота.

Уже й проїхали комонні, а тут ураз дівчинка їх запримітила. Смикнула за спідницю старшу бабку. А та, глянувши на чужих, ураз голос підняла. За нею завили і всі інші. Та нумо бігти хто куди.

— Тьху, сатанинське кодло! — спересердя гаркнув на той бабський вереск брат Кужель.

— А чув ти, брате Дого, як пишаються баби тим, що Бог їх створив із ребра Адама. А ребро — єдина кістка в чоловічому тілі, яка міцно вигнута. Чоловік — то є чоловік! А баба не вдалася. Все не вляжеться вона прямо. Все її вигинає.

— Бог зліпив бабу з глини. Тоді Бог звався Тенгрі...

— А ось і місце славне! — не дослухавши брата Догу, в захваті вигукнув Кужель.

Дісталися брати майдану в центрі села й замилувалися. В натоптаному місці кров калюжами відсвічувала сонечко. Між тими калюжами, а то й у них лежало зо півтора десятка скорчених тіл у звичних шатах степових розбійників. Між ними конало з півдюжини бахматів — коней степу, надзвичайно витривалих і прудких.

— Славно, славно, — погодився брат Дога і кивнув у бік козаків і парубків, що наставили на них рушниці. Більшість їх була спросоння — в спідньому.

Усміхнувшись на те, брати повільно наблизили до них своїх коней.

Із насторогою дивилися на них козаки. Звісно, заїжджі діди були сиві і в зморшках. Зі зброї при них тільки сагайдаки зі стрілами та шаблі в піхвах — старих і тертих часом. Та й з одягу тільки й помітного, що чоботи з дорогого сап’яну. Решта просто — сорочка й штани з льону домотканого, пояси шкіряні та люльки за ними. А втім, хтозна... Вуса вікові за вуха закладені. А ще на тих вухах довжелезні чуприни намотані. Як годиться, в три пальці завтовшки. То знак найвищого козацького звання.

Однак... Приходили зі степу вороги з таким самим знаком високої доблесті та вміння військового. А отой другий старий племені татарського — і вилиці, й прищур очей це виказують. Із такими й не знаєш, чи здоров’я бажати, чи мушкетиком[10] привітати. Ото й мовчать козаки, до болю в долонях рушниці стискаючи.

А чого діди прийшли? Про те тільки їм відомо.

— Цить! — гаркнув старший із козаків. — Хати гасити. А нам козацьку справу робити.

Умить замовкли баби, що набігли звідусіль. Неохоче, боком розійшлися біду з хат проганяти. А козаки й діди продовжили у витрішки спідлоба грати. І скільки ще грали — невідомо. Тільки з’явився на майдані ще один чужинець на доброму коні. Вів він гурт степових кобил. Через крупи тих конячок ремінь міцний перекинуто. На обох кінцях того ременя кошики плетені. А з кошиків по дві голівки дитячі визирають.

Рев уже в грудях