Метт Хейг - Як зупинити час

та крові стоїть за оцим паперовим стаканчиком вашої кави.

— Якщо ви хотіли позбавити мене апетиту, вам це вдалося.

— Вибачте мені. Але, думаю, ви мене зрозуміли: історія всюди. Головне, щоб люди це зрозуміли.

— Згодна.

— Історія — це люди. Усі люблять історію.

Дафна кидає на мене сумнівний погляд: брови злітають угору, а шия трохи подається назад.

— Точно?

— Просто треба донести до людей думку, що всі їхні вчинки, усе, що їх оточує, — усе має своє коріння в минулому. Що на їх життя вплинув Шекспір, наприклад. Уплинула кожна людина, що колись жила на Землі.

Я переводжу погляд на вікно. Звідси, з третього поверху, навіть крізь лондонські тумани відкривається чудовий огляд. Ген там стародавня георгіанська будівля, повз яку я проходив уже безліч разів.

— Погляньте на ту будівлю. Бачите оту, з димарями? Там була психіатрична лікарня. А отам, — я показав на іншу низьку будівлю з цегли, — була бійня. З кісток робили порцеляну. Якби ви пройшли цією вулицею двісті років тому, то з одного боку почули б голосіння людей, яких записали в божевільню, а з іншого — крики худоби.

Якби. Якби. Якби.

На сході було кілька дахів, укритих черепицею, що стояли в ряд.

— А отам, у пекарні на вулиці Олд-Форд-роуд, колись збиралися суфражистки східного Лондона на чолі з Сильвією Панкхьорст. У них був величезний плакат із золотими літерами: «ПРАВО ГОЛОСУ ДЛЯ ЖІНОК», він висів неподалік від старої сірникової фабрики, його важко було б не помітити.

Дафна щось занотовує на аркуші паперу.

— А ще тут написано, що ви граєте на музичних інструментах. На гітарі, піаніно і скрипці.

А ще на лютні, подумки додаю я. І на мандоліні, цистрі[12] та вістлі[13].

— Саме так.

— Ганьба Мартінові.

— А хто такий Мартін?

— Наш учитель музики. Він просто безнадійний. У його руках і трикутник не звучить. Але він, нещасний, вважає себе рок-зіркою, не менше.

— Я люблю музику. І грати люблю. Але вчити… вчити грати важко. Мені й говорити про музику важко.

— На відміну від історії?

— На відміну від історії.

— Здається, ви не відстаєте від сучасності?

— Звісно ж, — брешу я.

— І вмієте ладнати з молоддю?

Я знизую плечима та роблю відповідний для цього випадку вираз обличчя.

— Мені вже п’ятдесят шість, тож у ваші сорок один ви здаєтеся мені молодим, — зауважує вона.

П’ятдесят шість — це ще молодість.

І вісімдесят вісім — молодість.

І сто тридцять два — теж молодість.

— Я, мабуть, з тих, хто в сорок один уже немолодий.

Вона всміхається та клацає ручкою. Потім ще раз. Клац — потім момент — і знову клац. І що довше живеш — дедалі складніше сприймати отакі крихітні миті життя. Складніше жити не в минулому й не в майбутньому, а зараз. Просто зараз.

Як казала Емілі Дікінсон, вічність складається з безлічі «зараз». Але як же жити в цьому теперішньому моменті? Як позбавитися привидів інших «зараз»? Простіше кажучи, як жити?

Я відволікаюся.

Останнім часом це трапляється частіше. Я чув про це від інших альб. Коли досягаєш приблизно середини свого життя, думок стає забагато. Спогади натискають. Починається головний біль. Сьогодні, наприклад, мені трохи легше, але голова все одно болить. Намагаюся зосередитися, схопитися за оте «зараз», що було кілька секунд тому, — те «зараз», де я насолоджувався цією співбесідою. Насолоджувався звичайністю. Чи ілюзією звичайності.

Звичайності не буває.

Тільки не в моєму житті.

Я намагаюся зосередитися. Дафна хитає головою та м’яко сміється. Я не розумію з чого. У її погляді з’являється щось сумне.

— Загалом, мені сподобалися ви та ваше резюме, Томе.

Томе.

Том Азар.

Моє ім’я — моє перше ім’я — було Етьєн Томас Амброаз Крістоф Азар. З нього почалося моє життя. Відтоді в мене була безліч імен і сам я мав безліч особистостей. Але уперше, коли я приїхав до Англії, я просто прибрав усе зайве та став Томом Азаром. І тепер я знову ношу це ім’я. Відчуття таке, наче повернувся додому. Том. Том. Воно довго лунає у мене в голові. Том.

— Ви цілком мене влаштовуєте. Але навіть якби мені щось не сподобалося, я б усе одно дала вам цю роботу.

— Справді? А чому?

— Бо інших кандидатур у мене немає, — її брови злетіли угору.

Ми обоє засміялися. Але сміх помирає швидше за поденьку, і вона каже:

— Я живу на вулиці Чепел-стрит. Ви раптом нічого про неї не знаєте?

Звісно, знаю. Мене наче пронизує холодним вітром. Голова вибухає болем. Я бачу пиріг, що печеться у печі. Пиріг з яблуками. Не треба було просити в Гендріха цього життя. Я згадав Роуз, згадав останню нашу зустріч та її широко розплющені очі, повні відчаю.

— Чепел-стрит… Ні, боюся, я нічого не знаю про цю вулицю.

— Це пусте, — вона зробила ковток кави.

Я глянув на портрет Шекспіра. Здавалося, він дивиться на мене як на старого друга. Унизу був напис: «Ми знаємо, хто ми є. Але не знаємо, ким ми можемо бути».

— У мене якесь передчуття щодо вас, Томе. Треба ж вірити в передчуття, чи не так?

— Мабуть, треба, — хоча насправді передчуття були єдиною річчю, в яку я не вірив ніколи.

Вона всміхається мені. Я всміхаюсь у відповідь.

Потім підводжуся та прямую до дверей.

— До зустрічі у вересні, — прощаюся я.

— О, та вересень уже на носі! Бачте, час має дивну властивість. Як стаєш старшим, він прискорюється.

— Аби ж, — буркнув я.

— А ще діти, — додає вона. Вочевидь, не почула мене.

— А що діти?

— Діти прискорюють життя. У мене троє. Старшій дочці двадцять два, минулого року закінчила університет. Ще наче вчора вона складала конструктор — а сьогодні вже отримує ключі від першої квартири. Двадцять два роки минули як одна мить. У вас є діти?

Я тримаюся за ручку дверей. І це теж «зараз», це мить. І вона збудила тисячі інших болючих моментів.

— Ні, — відповідаю. Збрехати простіше. — У мене немає дітей.

На мить запанувала ніякова тиша. Можливо, вона хотіла щось сказати з цього приводу, та натомість лише мовила:

— До побачення, містере Азар.

Я виходжу в коридор. Тут пахне тим самим дезінфікуючим засобом. Стіну підпирають двоє підлітків, що не піднімають очей від екранів телефонів, наче ті старі монахи зі своїми молитовниками. Я озираюся: Дафна вже дивиться в екран свого комп’ютера.

— Так, до побачення.

Я вийшов з кабінету Дафни Беллоу, зі школи, і опинився водночас у двадцять першому та сімнадцятому сторіччі. Десь миля відділяла мене від Чепел-стрит — я наче