Метт Хейг - Як зупинити час

— Тоді мені доведеться тебе вбити, — він хрипко засміявся, щоб удати, що жартує. Але я знав, що жартів тут ані на гріш. — Давай дійдемо компромісу. Я забезпечу тобі таке життя, яке ти хочеш, але кожні вісім років я телефонуватиму, і, перш ніж змінити особистість, ти виконуватимеш моє прохання.

Усе це я вже чув. Оте «життя, яке ти захочеш» все одно ніколи не було тим, що я сам дійсно хотів. Він просто пропонував мені кілька варіантів на вибір. І відповідь мою він уже не раз чув.

— Про неї жодних новин? — я сотні разів уже питав, але цього разу мій голос звучав абсолютно безнадійно.

— Ні, — він дивився на свою склянку, а я помітив, що відповів він надто швидко.

— Гендріху?

— Ні. Ні. Жодних новин. Але ми почали знаходити нових людей частіше, аніж раніше. Минулого року більше сімдесяти. А пам’ятаєш, як було колись? П’ятеро на рік було за щастя. Якщо ти й досі хочеш її знайти, просто божевілля кидати все зараз.

З басейну почувся плюскіт. Я встав із шезлонга, підійшов до бортика та побачив мишеня, що безнадійно намагалося уникнути водяного фільтра. Я простягнув руку, дістав його та випустив на ідеально підстрижену траву, де воно вмить зникло.

Гендріх знав, що я на гачку. Вийти з гри живим я ніяк не міг. А якщо і міг, то це точно було не легше, ніж лишитися. Тут я мав щось схоже на гарантії.

— Будь-яке життя?

— Яке завгодно.

Я був переконаний, що Гендріх у звичній для себе манері чекав від мене чогось екстравагантного та дорогого: життя на яхті поблизу Амалфітанського[8] узбережжя чи пентхаус у Дубаї. Але я довго про це думав і вже мав відповідь:

— Хочу назад до Лондона.

— Лондон? Але ти ж знаєш, що вона навряд чи й досі там.

— Знаю. Але я знов хочу жити там. Там я почуваюсь як удома. І я хочу бути вчителем. Учителем історії.

— Учителем історії? — розсміявся він. — У школі чи що?

— Так, у школі. Думаю, з мене вийде непоганий вчитель історії.

Гендріх з посмішкою роздивлявся мене так, наче я замість лобстера замовив курку.

— Чудово. Мені треба дещо владнати, і тоді…

Гендріх продовжував щось казати, а я знов побачив те мишеня: воно на мить з’явилося коло кущів живоплоту, а потім зникло десь під ними — втекло на волю.

Лондон, сьогодні

Лондон. Перший тиждень мого нового життя.

Кабінет директора школи в Окфілді. Намагаюся вдавати звичайну людину, але це непросто. Минуле так і виривається назовні.

Ні.

Уже вирвалося. Минуле завжди поруч. У кабінеті пахне розчинною кавою, засобом для дезінфекції та акриловим килимом. На стіні висить портрет Шекспіра. Той, якого ви бачите усюди: високе лисе чоло, бліда шкіра, порожні очі наркомана. Скажу вам, що цей портрет не має нічого спільного з тим, як насправді виглядав Шекспір.

Примушую себе звернути увагу на директора, Дафну Беллоу. У її вухах помаранчеві сережки-кільця, а у чорному волоссі вже видно сивину. Посмішка в неї невесела, так не посміхаються люди молодше сорока. У ній сум, дух протиріччя та радісний подив — і усе це водночас.

— Я давно вже тут працюю.

— Дійсно? — мовив я.

Десь надворі залунала поліцейська сирена.

— Час — дивна річ, згодні? — вона обережно опускає паперовий стаканчик з кавою на стіл коло комп’ютера.

— Найдивніша, — погоджуюсь я.

Мені подобається Дафна. І уся ця співбесіда подобається. Подобається знов бути в Лондоні, у Тауер-Гемлетс[9], подобається влаштовуватися на звичайну роботу. Взагалі чудово знов почуватися звичайною людиною.

— Я вчителюю вже тридцять років. І двадцять з них — у цій школі. Думка про це іноді наводить на мене сум: стільки років… Я вже така стара, — зітхає вона з посмішкою.

Мене завжди смішить, коли люди так говорять.

— Ніколи б не сказав, що вам стільки років, — звично відповідаю я.

— Зараховую вам додаткові бали за лестощі! — сміється вона на дві октави вище за свій звичний голос. Мені здалося, що розсміялась якась невидима екзотична пташка звідкись із Сент-Люсії[10] (її батько там народився), а потім злетіла та зникла десь у сірому небі.

— Добре бути молодим, як ви.

— Сорок один — не такий я вже й молодий, — я наголошую на цьому абсурдному числі. Сорок один. Сорок один. Мені сорок один рік.

— Маєте чудовий вигляд.

— Я щойно з відпустки. Мабуть, відпочинок так на мене вплинув.

— Певно, їздили у якесь чудове місце?

— На Шрі-Ланку. Годував морських черепах.

— Черепах?

— Саме так.

За вікном жінка виводить зі школи юрбу дітей у формі та йде з ними в бік спортивного майданчика. Раптом вона спиняється, повертається до них та починає щось нечутно для мене казати. На ній окуляри, джинси та довгий кардиган, що легенько гойдається на вітрі. Хтось із дітей щось відповідає їй, і вона сміється, заправляючи пасмо волосся за вухо. Від тієї посмішки її обличчя просто спалахує сяйвом, і я, зачарований, не можу відвести очей.

— О, це Камілла, — зауважує Дафна, коли помічає мій погляд. Мені ніяково. — Вона викладає французьку. Неймовірна людина. Діти від неї у захваті. Вона постійно влаштовує для них щось особливе: усі ці уроки на свіжому повітрі та таке інше.

— Думаю, ви зробили чимало хорошого для цієї школи, — кажу я, повертаючись до нашої розмови.

— Я докладаю максимальних зусиль. Усі ми. Але іноді ми все одно програємо. А щодо вашого резюме — ваші рекомендації дійсно вражають, і я старанно їх усі перевірила…

Тут мене охоплює полегшення. І не від того, що вона перевірила мої рекомендації, а що їх узагалі було кому підтвердити.

— …але в нас тут не сільська школа в Саффолку[11]. Це Лондон. І це майже його серце — Тауер-Гемлетс.

— Діти усюди діти.

— Так, діти чудові. Але це інакший район. Тут у дітей немає тих самих привілеїв, до яких ви звикли. Мене турбує ваше дещо відлюдницьке життя.

— Так, вас може це дивувати.

— Крім того, більшість дітей і з сучасністю «на ви», не кажучи вже про історію. Їх турбує тільки власне життя. Зацікавити їх не так просто. Як ви плануєте оживити для них історію?

Простішого питання складно було придумати.

— Історію не треба оживляти. Вона й так жива. Ми — це історія. Не політики та королі, а люди. Кожна людина — історія. Ваша кава — історія. У розмові про саму тільки каву можна пояснити всю історію капіталізму, імперіалізму та рабовласництва. Важко уявити собі, скільки страждань