Юрій Михайлович Дмитренко - Тіньовий слідчий, Юрій Михайлович Дмитренко

день до нашого побачення Ромозов загинув за досить дивних обставин. Заснув у автомашині з увімкненим двигуном у власному гаражі…

Співставивши факти, а більше покладаючись на інтуїцію, я вирішив, що ниточка все ж у мене в руці. Закривавлена ниточка… Адже загинуло вже двоє з тих, ким ми зацікавилися. Отже, доведеться мати справу з досить серйозним, рішучим і безжальним супротивником.

Уже в літаку я думав: розгадку, мабуть, могли знати загиблі. Розгадку несподіваної втрати пам’яті вченим зі світовим ім’ям.

…Через галас на телеекрані, де завзяті космонавти ефектно знищували космічних піратів, я не відразу розчув дзвінок.

— Спиш? Я вже хвилин п’ять дзвоню!

На порозі стояв Ден Брейл.

Ден пройшов до кімнати, кілька секунд дивився на екран телевізора, потім підійшов до столу і сів у крісло. Він всюди почувався ніби вдома. Мені не залишалося нічого іншого, як, подавши гостеві кілька свіжих журналів, піти на кухню. Потім я, як і належало, попросив Дена ввести мене в суть справи. Журналістської обстановки, якщо точніше.

— Тебе, як і раніше, цікавить наука і екологія?

Я кивнув.

— Отже, і ти прилетів на вогник коледжу…

— Що значить — і я?

— Борисе, не прикидайся. Ми ж з тобою старі газетні вовки. Я читаю всі твої книги, тому майже впевнений — ти припхався, як і я, через цей незрозумілий бум відкриттів, пов’язаних з «Коледжем геніїв». Навіть моя маленька Венесуела й та виявила інтерес.

— Гаразд. Звичайно ж, мене цікавить і коледж, хоча книга моя буде про морську фауну узбережжя. Хочу поспостерігати за акулами.

— Біля острова? — іронічно запитав американець. І я зрозумів: мої підозри, що він здогадується, хто я насправді, не безпідставні.

— І біля острова також, — прикидаюся нетямущим.

— Можу скласти компанію, — погляд Брейла стає зумисно безтурботним. — Завтра вранці нас запрошують на острів.

— Кого це — нас?

— Кількох журналістів люб’язно погодився прийняти директор коледжу.

— Ти серйозно? — мені важко приховати зацікавленість. — Як же… — хотів натякнути на те, що керівництво коледжу раніше було категорично проти подібних візитів та й взагалі екскурсій на острів.

— Американці зуміли домовитися.

— Вони мене не візьмуть, — засмутився я досить правдиво.

— Візьмуть. У нас з’явилася вакансія. Захворів Шейвін з «Радіо Ізраїлю»… Тільки, сам розумієш, місце дорого коштує.

— Про що мова, Дене? — цього разу мені імпонувало прагнення Брейла на всьому робити бізнес.

Ми ще поговорили про те, про се з годинку, і Брейл пішов, прихопивши з собою рахунок на чималеньку суму, за яку мені ще треба зуміти відзвітувати в Центрі.

…Наступного ранку Брейл з кількома колегами ждав мене біля причалу невеликої приватної пристані. Серед репортерів були й мої знайомі.

— О, містере Михайленко! Як ви сюди потрапили? — вигукнув довготелесий британець Ретчер, ми з ним зустрічалися в Південній Америці. — Це і є твій сюрприз, Дене?

Брейл загадково посміхнувся. Він, як я здогадувався, запросив мене не тільки задля грошей. Найшвидше, Ден спробує використати мене як громовідвід у критичній ситуації, яка може надалі виникнути або вже підготовлена.

Лідером журналістської братії, яка зібралася на причалі, безсумнівно, був американець Чарлі Клейк. Він знав мене по роботі в Панамі, і особливого здивування моя поява у нього не викликала. Та, мабуть, він був підлеглим Дена і тому ніяк не показав своїх емоцій. Ми обмінялися традиційними «Хелло, Чарлі!», «Хелло, Борисе!» і я приєднався до галасливого гурту.

Репортерів було п’ятеро. Крім знайомих мені «венесуельця», американця й англійця, право побувати на острові одержали француз Еміль Тьєро і радіожурналіст з ПАР Майкл Ойлен — друг Дена Брейла і, як мені здається, також співробітник американської спецслужби.

Ще вчора, вже в ліжку, обдумуючи пропозицію венесуельця, я дійшов висновку: Ден рішуче й напористо робив перший хід, не даючи мені часу на підготовку ходу у відповідь. Отже, він вважає мене кадровим розвідником? Це, звичайно, погано і рівноцінно зриву. На самісінькому початку роботи. І відповідно інструкції я повинен негайно, доповівши про свої сумніви в Центр, вийти з гри. Можливо, за інших обставин я так би й зробив. Якби не провал мого болгарського друга. Щоб підготувати нову людину з надійною легендою і хорошим прикриттям, потрібен час. А саме його у нас і немає. Ден тут. Хронометр запущений. Не відмовлятися ж справді від поїздки на острів! Це було б для журналіста безглуздо.

Ще вчора я уважно оглянув номер. «Клопів», тобто приладів для підслуховування, як звичайно, в номері було кілька. Три традиційних вмонтовано, мабуть, ще під час будівництва місцевими контррозвідниками під штукатурку. Їх можна виявити тільки спецапаратурою. І я вкотре подумав з вдячністю про хлопців з нашого науково-технічного відділу, які забезпечили мене набором найвишуканіших приладів-індикаторів у вигляді кольорових кулькових авторучок…

Біля пристані нас зустрічав сам господар — директор коледжу Отто Гредт. Це був досить міцний ще чоловік років п’ятдесяти, середнього зросту, світловолосий, чорноокий, з викоханим обличчям, якого майже не торкнулися зморшки.

— Панове! Радий вітати у себе на острові представників преси, таких рідкісних гостей у нас.

Ми перезирнулися.

— Так, так, — помітивши це, продовжував Гредт. — Ми дозволили цю, так би мовити, ознайомчу екскурсію вперше і не без занепокоєння. Тому прошу вас поставитися до того, що побачите у нас, з повагою і розумінням. А зараз прошу до конференц-зали.

— Борисе, ти звернув увагу — на острові не видно жодної живої душі, — шепотів мені дорогою на вухо Еміль. — А якщо вірити проспекту, тут живе майже дві тисячі чоловік.

Зізнатися, мені й самому здалося дивним безлюддя. Еміль не витрачав часу даремно. Відзнявши катер, рульового на містку, пристань, присівши на одне коліно, почав кадрувати замок. На тлі блакитного червневого неба це справді було мальовниче видовище… Я, пам’ятаю, не втримався і теж зробив кілька відеосюжетів.

На нашу роботу Отто Гредт не реагував. І тільки коли всі відеокамери були знову спрямовані на нього, він несподівано посміхнувся і сказав:

— У вас