Юрій Михайлович Дмитренко - Тіньовий слідчий, Юрій Михайлович Дмитренко

Юрій Дмитренко

Тіньовий слідчий

Я працюю в бюро соціального захисту інтересів країни дванадцять років. Тіньовим експертом-слідчим з особливо важливих справ.

Робота переважно — консультативна. Тіньовий слідчий взагалі підключається до справи у надзвичайних випадках. Коли офіційно розслідування не може подолати якихось бар’єрів або наштовхується на добре продуманий захист. Тоді в інтересах справи одне розслідування ведеться відкрито, офіційно і не обов’язково за найвірогіднішою версією, а друге — також цілком законне, але по можливості таємне. Саме воно проводиться тіньовим слідчим. Доводиться поєднувати оперативну роботу зі слідчою. А потім ми передаємо матеріали основному, офіційному співробітнику слідства для використання у справі. Самі ж повинні залишатися нерозкритими. І тільки у виняткових випадках, коли іншого виходу немає, ми виступаємо у ролі свідків. Або головних обвинувачів. Але це — кінець кар’єри. Як правило, наша справа — триматися в тіні.

…Здебільшого доводиться працювати за кордоном. Тому я давно в штаті кореспондентського корпусу Агентства преси «Інформація». Часто читаю в багатьох журналах і газетах статті, підписані моїм прізвищем. І тоді у мене виникає відчуття, що нас, Борисів Михайленків, кілька. Втім, якщо брати до уваги службових двійників, так воно й було. Схоже, я ніколи не дізнаюся, хто ось уже тринадцятий рік активно працює на мою легенду журналіста-міжнародника. Зустріти б цього хлопця, потиснути йому руку… Цікаво, чи знає він щось про мене? Що думає?

І все ж я не запеклий ледар і нероба в журналістиці. Навпаки, моя друга професія мені дуже подобається. І коли не завантажений основною роботою, а таке буває часто, я із задоволенням пишу сам. Три книги по праву підписані моїм ім’ям. Ними я пишаюся, мабуть, не менше, ніж своєю репутацією удачливого слідчого.

Звичайно ж, я абсолютно нічим не схожий на традиційного детектива або контррозвідника кінця двадцятого століття. На мене, буває, працює не одна сотня професіоналів. У моєму розпорядженні величезні відео-, фоно-, фотобібліотеки, ЕОМ, комп’ютери, ще безліч різної техніки. І все ж робота експерта, так офіційно називається моя посада в БСЗ, надзвичайно складна і, як каже полковник Івчук, залежить від кількості звивин у сірій речовині.

Не знаю, як у мене, а в мого шефа ця сіра речовина працює неабияк. У тридцять два роки очолити такий відділ, як наш, це не кожному під силу. Я, хоча й старший, мабуть, не зміг би.

Ні, я не забув про комп’ютери управління. Звичайно ж, ці розумні машини значно полегшують контроль за ходом кожної конкретної операції. Відпрацювання варіантів, їх аналіз, визначення найвірогідніших версій, можливі варіанти захисту, структура і розробка методів прикриття — все це давно не наші турботи.

…Мене викликали до полковника надвечір. Як звичайно, зустрілися на конспіративній квартирі, у передмісті. До мого прибуття полковник уже встиг приготувати каву, а коли я увійшов, сервірував невеличкий, схожий на журнальний, столик.

Одягнений Івчук був у тонкий светр і майже нові джинси фірми «Світанок». Поверх светра — жилет. У кімнаті було прохолодно — дачний будиночок з березня майже не опалювався. Однак у каміні вже потріскували дрова, і павутину з кутків хтось встиг зняти, протерши й пил на підвіконнях та меблях. Квартира як квартира.

— Твоя подвійна, — Лавр підсунув до мене чашечку. І це нагадало мені часи, коли ми обидва, ще зовсім молоді експерти, стажувалися разом у Берліні. Він і тоді охоче брав на себе обов’язки господаря нашої затишної квартири в центрі міста, із задоволенням готував каву і взагалі любив, якщо був час, поратись на кухні. Тоді, правда, я не передбачав, що Лавр Івчук через якихось вісім років стане моїм керівником.

Івчук підняв з підлоги маленький «дипломат» з електронним замком, вставив ключ-жетон і дістав тоненьку целулоїдну папку з кількома світлокопіями.

— Є дуже цікава робота…

Такий початок не віщував нічого хорошого. Можна було не сумніватися, мова йтиме про щось досить заплутане і незрозуміле. Як правило, саме такі справи підкидав, очевидно по дружбі, мені Лавр.

— Ситуація така. Наш учений-електронник, професор Яків Олегович Сивко, ти про нього знаєш, звинувачується в тому, що передав на Захід матеріали своїх технічних розробок.

— Це неможливо.

Професора особисто я не мав, та його добре знала моя дружина Юлія. Свого часу вона навчалась у нього. З розповідей Юлії, професор захоплений роботою, надзвичайно розумна людина, яка вже досить багато встигла зробити для вітчизняної кібернетики, незважаючи на свої сорок років.

Я вперто повторив:

— Це неможливо!

— Ось, зверни увагу, — Лавр простягнув мені копію якогось документа. Це була заява Я. О. Сивка про звільнення з роботи «у зв’язку з повною професійною непридатністю» — так і було написано його рукою. Почерк професора мені добре знайомий. Не раз читав його рецензії на робити Юлії, вона, зберігав їх до цього часу. Та й як не запам’ятати цей розмашистий крупний почерк з характерним «Р», виведеним без відриву від паперу, одним розчерком пера і схожим на «д» з розвернутою у зворотний бік головкою?

— Його вмовляли, не відпускали. Даремно. Поїхав і поселився в передмісті, на дачі. Нікого не приймає і не хоче бачити. У пояснювальній записці, яку надіслав до інституту, написав таке: «У моїх розумових здібностях відбулися якісь незворотні процеси. Продовжувати далі наукову діяльність я не можу і не маю морального права. Мені важко працювати…» Як тобі все це подобається?

Я взяв копію, довго розглядав. Щось мене насторожило. Почерк, безсумнівно, той самий… І все ж ніби щось не так. Ну звичайно ж! Зовсім інша побудова фраз! Професор, пригадую, любив вигадливий стиль. Майже не користувався простими реченнями. Цим ще Юлія захоплювалася. Мовляв, зверни увагу, який стиль…

— Та найцікавіше, — обірвав мої роздуми Івчук, — професор ніяк не зміг пояснити появу у західній пресі викладки суті його останніх робіт. Зазначу, робіт, яких він в інституті так і не закінчив…

— Ти хочеш сказати, що Сивко надрукував за кордоном результати того, до чого в інституті ще не дійшли? — здається, я починав розуміти, куди хилить полковник.

— Саме так. Можливо, він, закінчивши роботу, передав результати на Захід.

— Де з’явилася публікація?

— Зареєстровано як відкриття вчених Сумраїтського коледжу…

— Це де?

— Острів у Атлантичному