Юрій Михайлович Дмитренко - Тіньовий слідчий, Юрій Михайлович Дмитренко

— Ви дізналися про це з Каталогу всесвітніх винаходів?

— Так. Бюлетень сто сорок сім.

— Сивко подав заяву до чи після публікації?

— До.

— Як він сам пояснює її появу?

— Та ніяк! Він взагалі сказав, що не розуміє, про що мова. І все заперечує. Йому можна було б повірити. Але в банк на його рахунок перерахована напередодні досить велика сума грошей. Від неї професор відмовляється. Каже, що провокація…

— Отже, проти Сивка вже порушено кримінальну справу?

— Так. І веде її слідчий Циган.

— Це добре, — відповів я цілком щиро. З Віктором Циганом мені вже доводилося працювати. Хлопець був тямущий.

Полковник дістав з «дипломата» кілька відеокасет.

— Ось тобі відеозаписи Цигана. Ось — довідковий матеріал по інституту Сивка. Це — фільмокопії основних робіт… у популярному викладі. Це — сімейна хроніка професора. Тут — відеотека найздібніших його учнів і конкурентів серед учених. На жаль, більше нічим поки що не допоможу.

— А що «Гіпотеза»? — запитав я, хоча відповідь можна було передбачити.

— «Гіпотеза» видала ось це.

Полковник простягнув дешифровану перфокарту. На ній було вибито: «Вчинок досліджуваного об’єкта немотивований».

— Небагато. А що по цьому Сумраїтському коледжу?

— От-от! — Івчук підвівся. — Саме в ньому вся й справа. Про нього інформація є і в той же час для нас — практично нічого.

Я почав переглядати вирізки. Майже всі вони були датовані трьома останніми роками. На це я відразу звернув увагу. Ніби вгадуючи мої думки, Лавр Івчук пояснив:

— Коледж відкритий лише п’ять років тому багатим емігрантом з Південної Америки — Отто Гредтом.

— Німець?

— Мабуть. Його предки — вихідці зі Східної Прусії. Та, кажуть, він і слова не знає з рідної мови. Вважає себе американцем.

— У нас на нього щось знайшлося?

— Ні, нічого. Знайшлося на його прадіда — Генріха Гредта. Той свого часу організував фірму промислового шпигунства, яка процвітала. Потім несподівано Гредт відійшов від справ, поїхав до Парагваю, де й помер. Його внук Франц, батько Отто, успадкував величезне багатство. Комерцією не займався, був меценатом мистецтва, жив переважно на проценти. Єдиному синові дав хорошу освіту і пристойний спадок, який той примножив, зайнявшись експортом-імпортом кави. Нині він — мільярдер. Його експортні контори поставляють каву і нам. До речі, цілком можливо, саме її ми з тобою й п’ємо. Тепер про коледж. За останні три роки його випускники зробили чимало досить вагомих наукових відкриттів. У Каталозі, думаю, названі не всі. Одночасно в деяких країнах за обставин, наголошую, дуже схожих на випадок з Сивком, пішли з науки кілька вчених зі світовими іменами: Бельдер, Ойт, Гейр, Вукетич, Денейра… До речі, йдуть не старі, які вичерпали себе, а молоді вчені. Ми уважно вивчили мотиви. Вони різні. Та все ж у двох — Бельдера і Ойта — майже те саме, то й у професора Сивка. Вони визнали себе нездатними працювати у своїх інститутах, де практично все на них трималося. А через певний час, рік або трохи більше, у тих галузях, де обидва працювали до звільнення, були зроблені два геніальні відкриття. Належать вони випускникам Сумраїтського коледжу. Їхні роботи ніби продовжили те, на чому зупинилися перед тим, як залишити роботу, Ойт і Бельдер.

— Це інтригує… — не втримався я від репліки. — Мені здається, ми знаємо не так уже й мало. Всю цю інформацію пропонували «Гіпотезі»?

— Звичайно. Ось її відповідь: «Викладені факти мають точки дотику. Для їх виявлення необхідна додаткова інформація». Ти її й роздобудеш.

Я посміхнувся. Виходить, що навіть для нашої розумниці ЕОМ даних було замало… А «Гіпотезі», треба визнати, для роботи потрібно не так уже й багато. Вона могла буквально з нічого зробити версію, яка при розробці приводила до успіху.

— Усе, Борисе. Більше поки що нічим не допоможу. Три дні тобі на вивчення матеріалів. Терміни підганяють, як ніколи. Складність у тому, що йдеш другим, Митров з Болгарії, який займався коледжем, змушений вийти з гри. Викритий. Вводимо тебе за запасним варіантом.

— Я зможу зустрітися з Раденом Митровим?

— Ні. Він ще не повернувся. Просто ми його вивели з гри. Працювати доведеться за старою легендою. Ось відрядження редакції в Португалію, квитки на літак. Номер у прес-центрі замовлений. Через три дні ти повинен бути в Лісабоні…

Коли я летів через Західну Європу в Португалію, вже було відомо: працювати доведеться на одному з маленьких острівців Атлантичного океану, поблизу Лісабона. Точніше, за кілька годин ходу на катері. Саме там і розташувався Сумраїтський коледж імені Франца Гредта. Це ускладнювало справу. На острові кожна людина на видноті. І тут моє прикриття як журналіста-міжнародника не дуже вже й годилося. Доводилось починати практично з нуля. Митров устиг тільки зібрати невелике досьє на студентів коледжу й підготувати зв’язок. Теж чимало, але завжди хочеться більшого.

У досьє, на перший погляд, нічого особливого. Крім того, що майже всі студенти — вихідці або зі Штатів, або із Західної Європи, та, мабуть, ще спільного пункту в договорі, за яким випускник Сумраїтського коледжу все життя зобов’язаний був виплачувати певний процент своїх майбутніх прибутків цьому закладу. Раден Митров виявив себе, коли намагався добути копію одного з договорів. Навчання для студентів було безкоштовне й тривало від року до двох.

З аеропорту я поїхав прямо у прес-центр, де жили майже всі акредитовані в країні журналісти. Вже в холі житлового блоку помітив Дена Брейла, журналіста з Венесуели. Ми з ним колись разом працювали у Конго і Сальвадорі.

— Надовго, Борисе? — посміхнувся він радісно.

— Як вийде,·— пожартував я.

— Але ж у тебе є книга про Португалію. І, як мені здається, не одна.

— Дві, Дене… Та хіба завадить третя?

Я взяв ключі. Портьє, мабуть, ще пам’ятав мене, тому що дав ключі саме того житлового блоку, в якому я жив три роки тому. Рідкісний випадок, коли я просто працював кілька місяців журналістом, підстраховуючи одного з наших хлопців, який займався місцевими терористами.

Занадто багато знайомих, навряд чи це допоможе, подумав я з прикрістю. Певно, для розвідника у мене все ж таки надто