Ева Гарсіа Саенс де Уртурі - Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

Це було прокляття мешканців Пуату – смертельно ранити тих, кого любимо.

“Витерпиш рану, Ліє? Ми з братом добре виконали свою роботу і ти вже достатньо сильна, щоб витримати удар, який я завдам тобі сьогодні?”

-- Ви повинні правити нами, а не німе дівчисько, -- обізвалася бабуся, з зусиллям збираючи важкий мокрий одяг.

-- Ви помиляєтеся, Ільдегардо. Вона насіння зі стовбура герцогів Аквітанії, а я лишень бічна гілка. Вона – герцогиня і добре правитиме аквітанцями, її для цього навчали.

-- Але вона німа, -- наполягала старенька вперто.

-- Вже ні. Тепер вона дама освічена і, між іншим, надто балакуча.

-- І якщо вона не виживе в оточенні баронів? Вона всього лиш жінка.

Вона викликала в мене щиру посмішку.

-- Погляньте на себе, ось що жінки з Півдня роблять найкраще. Виживають.

Я попрощався з Ільдегардою, яка безсоромно поцілувала мене в щоку, і знову рушив до глухого Ставка Диявола, місця з дурною славою.

Вночі, блакитна смуга риб‘ячих спин освітлювала темряву і кидала примарне світло на берег річки. Риба, подарована батькові еміром в обмін за невідомо яку темну послугу під час хрестового походу, була агресивною, але боязкою, в присутності людей вона ховалася і її ніхто не бачив. Пастухи розповідали, що якщо якась вівця наближалася попити зі ставка, її більше не бачили, а інколи через певний час випливав череп. Місцеві легенди розповідали, що палкий пастушок підмовив дівчину, що ходила по воду, скупатися в ставку у світлі повного місяця. Потім довго оплакували хлопця, що зник, як тільки увійшов у темні води заводі. Дівчині вдалося вижити, вона розповідала, що блакитний диявол схопив її своєю пащею і намагався затягнути на дно. Дівчина виривалася, як могла, але втратила ногу і з того часу просила милостиню біля входу в собор Святого Андреса.

З цієї причини це було найбезпечніше місце у світі для наших зустрічей, віддалене навіть від очей аквітанських котів.

Мимовільним жестом я стиснув невеличкий мішечок зі шкіри, що висів у мене на поясі. В ньому були голка і чорнило для татуювання.

“Це потрібно зробити”, змусив я себе думати.

Лія нетерпляче чекала на мене. В нашій затоці вітер колихав жовте листя тополі, а її довгі коси били по щиколотках. Вона знов переодягнулася в костюм служниці. Лія не любила, коли її впізнавали, а її улюбленим заняттям було загубитися серед васалів і щочетверга ходити на базар. З чотирьох років вона завжди втікала зі своєї кімнати, не дивлячись на покарання своєї суворої матері. Інколи вона одягалася, як конюх і якби хтось захопив нас зненацька, коли ми забавлялися в траві, то подумав би, що ми содомити.

-- Привіз новини? – поквапила вона мене.

“Аж забагато”, подумав я.

Я не встиг відповісти, вона припала до мене своїми нетерплячими вустами і я дозволив, щоб в мене під шкірою подув інший вітер. Це буде наш останній раз, чи зауважила Лія, що я прощаюся з нею?

-- Ти бачив? Тобі вдалося побачити труп батька? Вони тримали тіло в оцті, як я наказала?

-- Тримали, -- відповів я, відірвавшись від неї. – Але спека передчасного літа не допомогла. Тіло, яке мені показали, належало комусь сильному, мало його ріст. В нього були темні пасма волосся, але носа вже не існувало, а губи розпухли – це міг бути будь-хто.

-- Але це був він, ти бачив його шрам.

-- Не бачив, Ліє. Плоть роздулася і набрала дивного темно-синього кольору. Неможливо сказати чи колись там було те, що я шукав. Сідай біля мене. Нам потрібно поговорити й буде боляче.

Я сів на березі ставка, знайшов кілька равликів і кинув батьковій рибі. Декілька з них виплило на поверхню, звичні до нашої присутності. З привезених двох десятків, залишалося вже тільки три чи чотири. Як нас. Три чи чотири потомків Вільгельма Трубадура. Лія, маленька Аліса, я і… мій брат?

Лія сіла мені поміж ніг і відкинулася, поклавши голову мені на груди. Знаю, що вона впізнала запах, який я привіз зі Шляху святого Якова.

-- Гадаю, що він живий, у Компостелі теж дуже сумніваються, -- сказав я дивлячись будь-де тільки не їй в очі. – Там багато людей розповідають, що він вирушив у Святу Землю спокутувати свої гріхи за недостойні вчинки під час останньої експедиції з графом Анжуйським і за підтримку антипапи Анаклета. Твердять, що він не міг погодитися з тим, що його відлучили від церкви й не знайшов утіхи відвідавши могилу Якова. Що він вирішив здійснити паломництво в Єрусалим, помолитися в Святих Місцях, щоб Всевишній пробачив йому гріхи. Що він не хотів померти, як його батько, в немилості у Святого Престолу в Римі.

-- Який сенс полишати управління Аквітанією? – запитала вона, не розуміючи.

-- Він підготував тебе. Я знаю, що йому набридло правити, знаю, що йому не подобалося ні його життя, ні бути маріонеткою батька.

Батько прогнав нашу маму, Філіппу Тулузьку, свою законну дружину, і ув‘язнив її в абатстві Фонтевро. Потім викрав Данжеросу, жінку одного зі своїх найвідданіших васалів, і поселив на видноті у всіх у розкішній вежі Мальбергіон, древній вежі династії Меровингів, яка дала прізвисько його коханці, в нашому герцогському палаці в Бордо. Після цього папа вперше відлучив його від церкви.

Мій брат взяв на себе головний удар. Він ніколи не пробачив батькові, що той змусив його одружитися з Аенор де Шательро, донькою Мальбергіони: свого роду насильно зведені брат і сестра, які ненавиділи одне одного. Так, дві бабусі Лії були жінкою і коханкою її дідуся. Здається, вже тоді їй судився інцест.

Красива і холодна Аенор не пробачила, що мій брат був змушений виконувати свій подружній обов‘язок і вважала Лію донькою від зґвалтування. Брат теж почувався підневільним: патріарх настільки примхливий, як і чарівний, змусив його тіло виконувати доручення, яке він зненавидів від самого початку, нав’язав йому долю – дати дітей Аквітанії, дітей, що народилися з ненависті й страждань.

Я був присутнім, в дев‘ять років, коли