Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

— Ти не відповів мені: сьогодні там спокійніше? Так, чи ні?

— Блакитні берети трохи дали їм прочухана, це правда. Ватажків усе-таки заарештовують, укладаються угоди, але махінації зі зброєю тривають, шахти безперевно видають руду на-гора, й кожна фінансує свій «загін самозахисту». Центральний уряд не має там жодної влади…

— Згідно з моїми джерелами, на півночі безпечно. Війна йде в Ківу і…

— Ти чуєш, що тобі кажуть? Повторюю: ніколи не можна знати, що станеться, а особливо в регіоні Танганьїки. Не сьогодні-завтра туди можуть вдертися угруповання тутсі й знову розпочати бойові дії проти ЗСДРК.

— У тебе там усе гаразд…

— Це мій бізнес.

Ерван знав, що Морван збирається потай експлуатувати нові шахти, розташовані вище за течією від Лонтано. Слід було визнати, що в свої майже сімдесят років Падре досі мав повні яйця пороху.

— У будь-якому разі, — підсумував той, — нам із тобою в одному напрямку. Тож скористайся моїм літаком. Я висаджу тебе в Анкоро й повернуся по тебе туди само за тиждень-два. Матимеш купу часу для свого розслідування.

На даному етапі пастку в цій пропозиції розгледіти було неможливо, але Ерван знав, що в батька нема жодних причин для того, щоб йому допомагати. Якраз навпаки. Він швидко розміркував. Урешті-решт, цей політ допоможе заощадити дорогоцінний час, а Ґреґуар матиме купу іншого клопоту, йому нема коли особливо наглядати за сином.

— Я буду готовий не раніше другої пополудні, — заявив Ерван, не збираючись так швидко здаватися. — Спершу маю піти в Сен-Франсуа-де-Саль.

— Я зачекаю на тебе, — пообіцяв Морван і подав йому руку.

Ерван потиснув її з таким відчуттям, ніби затягував собі на шиї петлю.

Під пекучим сонцем Ерван крокував безлюдним містом.

Білим містечком із широкими проспектами, позначеними пунктиром пальм і будівель із дахами-терасами. Він знав, що снить, але цей сон — замкнений усесвіт, звідки неможливо вирватися.

Просувався важко, відчував, як ноги вгрузають у землю. Але то не асфальт прогинався — його тіло саме просідало мов глиняне. В ньому не стало ні кісток, ані м’язів. На додачу, Ерван розпливався у світлі, танув у спеці…

Під накриттями ґанків він помічав розпливчасті коричневі плями, схожі на силуети людей. Та коли підійшов ближче, побачив почорнілі масні шкіри, прибиті до дверей, якими від цвяхів розповзлися метрові тріщини.

Людська шкіра…

Він пригадав, що це особливість міста: чинбарі, які працювали лише з людською шкірою.

Почувся крик, далі ще й ще. Ерван спробував пришвидшити крок, але ноги дедалі більше танули від дотиків асфальту. Він не втікав, він сповзав… у себе самого.

Завивання стало нестерпним, він нього череп тріскався, наче мушля. Ерван розплющив очі. Крізь москітну сітку мерехтіли стіни його кімнати. За вікном лунали цілком реальні зойки. Усе заповнив запах горілого. Ерван підвівся й зрозумів: десь почалася пожежа.

Він продерся крізь муслінову завісу й нарешті вибрався з ліжка, стікаючи потом. Непевною ходою побрів до вікна, за яким вирували строкаті відблиски.

Вулицю заступали дерева, але галас було чутно здаля. Мешканці й працівники готелю метушилися в саду. Видовжувалися, змішувалися тіні на газонах. Ерван глянув на годинник: четверта ранку.

Він натягнув штани, сорочку, схопив ключ і вийшов. Немає сенсу йти будити батька, який, мабуть, уже на місці. Старий ніколи не спав — принаймні, так, як інші люди: щоб відпочити тілом і зняти розумову напругу.

Надворі Ервану здалося, ніби він голий пірнув у казан. Двір. Вулиця. Чад виїдав ніздрі й гаром осідав у легенях. Червоне небо потріскувало мов гігантський комин. Люди кудись бігли, кричали, штовхалися. Він здогадався, що натовп не розбігався від місця катастрофи, а навпаки — біг туди.

Ерван приєднався до юрби й відчув дивне пожвавлення — щось подібне до збудження під час грози, яке відчував у дитинстві. Здавалося, всіх навколо підганяло те саме двозначне відчуття: неможливо було зрозуміти, налякані ці люди, приголомшені, чи радісно збуджені. Діти також мчали в той бік, охоплені справжнім шаленством.

Вони звернули в бічну вуличку — Ерван зауважив, як легко ці люди вискочили з дому серед ночі. Лубумбаші: місто, де стіни зроблені з вітру. Із думки не йшло містечко з його сну: проспекти, світлі фасади, масні шкіри… Нічого подібного до цих темних тунелів без ліхтарів, але сповнених метушні.

До горла підступала нудота.

Юрба досягла неасфальтованої площі, накритої куполом диму. Тією сизою банею снувалися мідні прожилки, пурпурові волокна. Тут панувало сум’яття. Чоловіки й жінки сновигали то туди, то сюди, стикалися, перегукуючись, тягли мішки й різні речі. То розбігалися мешканці кварталу, поки вогонь не пожер усе.

Але палала тільки одна будівля. Вікна чотириповерхового будинку плювалися помаранчевими спалахами й потоками чорної сажі. Пожежа ніби насолоджувалася власною міццю, п’яніла, шаленіючи у чорній нічній лазні.

Ервана охопило незрозуміле передчуття. Він схопив за рукав жінку, яка пробігала повз, стискаючи під пахвою дитину, в іншій руці тягнучи якесь начиння.

— Що це за будівля?

Утікачка витріщила на нього очі, схожі на болотяні вогники. Вона не розуміла запитання — радше його абсурдності.

— Що це зараз горить? — повторив він.

— Сен-Франсуа-де-Саль! Коледж!

Він відпустив нещасну й глянув на будинок, на який покладав усі надії. Тепер це був лише червонястий кістяк, чиї стіни обвалювалися, мов підталий цукор. Йому сяйнула думка про учнів школи, але всередині вочевидь нікого не було.

Ерван оглядівся й лише тепер помітив, яке сміховинне обладнання мали пожежники — прості хлопці в шортах і тенісках, які перекидалися відрами з водою, мішками з піском, лопатами землі. За ними наглядали солдати МООНДРК, тобто, здавалося, опустивши руки, очікували наказу невидимого командира.

Ерван скам’янів. Мабуть, у цьому коледжі не було особливо чому горіти, окрім тих архівів, на які він так розраховував. Імена свідків,