Марі Керімей - Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей

— Де ти була?! — крикнув він, змушуючи мою кров захолонути. Я аж здригнулася від такого крику. Зовсім не очікувала такого. Чому він на мене кричить? Але це й не дивно. Після того, як я вчора зарядила йому між ноги, а потім втекла, він має повне право злитися. Тяжко видихнувши, я подивилася йому в очі, які світилися від гніву.

— Чого тобі Бегам? М? Чого ти тут? — прошипіла, мов змія. Помітивши, що він більше не злиться. Цікаво, звідки він знає, де я живу? Але це й не дивно — у нього ж купа грошей. А в мене, що? Просто нічого.

— Де ти була весь вчорашній вечір і сьогодні? — Бегам роздивився мене з голови до ніг. Побачив мій розірваний одяг. Коліна й руки в синцях, подерті. Волосся розтріпане. Обличчя бліде й пару подряпин. Виглядала я, звичайно, паршиво. Наче мене цілий тиждень тримали в заручниках. Живіт нив. Трохи нудило. І голова боліла. Вигляд, звичайно, був, катастрофічний. — Що з тобою трапилось? На тобі живого місця немає, — здається, я вперше побачила в цього хлопця хвилювання та розгубленість. Аж посміхнулась.

— Ти все одно не повіриш… — тяжко видихнувши. — Вчора після того, як я втекла… Мене збила машина.

— Що?! З тобою все добре? Ти була в лікарні? — хлопець почав оглядати мене та торкатися до забоїв своїми руками. Мене, звісно, це неабияк збентежило.

— Бегам! — трохи голосно промовила. — Зі мною все добре. Просто пролежала у відключці деякий час. Але в лікарню все ж треба, — я притримала голову рукою й посміхнулася.

— Я тебе відвезу й не прийму відмови, — він узяв мою руку й потягнув мене до машини. Але я ж не могла в такому вигляді заявитися до лікарні.

— Стій! — Я спробувала його зупинити, але марно. — Стій ти! Мені треба переодягнутися, — він, нарешті, зупинився, обернувся до мене, піднявши одну брову. — Тебе зараз це хвилює? — запитав із тяжкістю в голосі.

— Так… Не можу ж я в такому вигляді заявитися між люди, — з похмурим обличчям подивилася на Бегама, який зараз не виражав собою нічого, окрім задумливості. Певно, обдумував мої слова.

— Добре… — нарешті, зміг, хоча, б щось сказати. — Давай тоді швидко. Я буду чекати тебе в машині, — Я посміхнулася йому однією зі своїх найщиріших посмішок. Було цікаво, чому він зі мною возиться, якщо ще вчора гидувався підійти? Але про це потім.

Я побігла швидко до своєї квартири. Хотілося прийняти душ. Тому я так і зробила, на ходу знімаючи із себе одяг. Зайшла в кабінку і включила воду. Нарешті, вода змила всі погані думки і я змогла трохи розслабитись. Згадавши, що мене чекає Бегам, я вискочила з душу, швидко витираючи голову й тіло. Дійшовши до шафи, узяла червону сукню до колін і поклала на ліжко. Вдягнувши білизну, натягнула на ще вологе тіло сукню. І взула чорні туфлі. Узяла чорну сумочку. Підійшовши до дзеркала, розтріпала трохи мокре волосся, а потім поправила його руками.

— Напевно, треба взяти із собою гребінець? — промовила сама до себе та поклала його в сумочку. Вибігла до ліфта і зраділа, що він сьогодні таки працює, а не, як зазвичай. Швидко дісталася до машини та вже через декілька хвилин ми з Бегамом їхали вулицями Парижу.

— А ти часу дарма не втрачала… — він посміхнувся своєю виразною посмішкою й роздивився мене з ніг до голови. Я трохи засоромилась. Не звично було бачити в його погляді та поведінці такі зміни щодо моєї персони.

— Ой… Ще вчора ти мене називав огидною, а сьогодні вже облизуєшся, — закотила очі та розсміялась.

— Я зрозумів, що був повним козлом! — він підморгнув мені й посміхнувся своєю виразною посмішкою.

Ні… Ну мені все ж подобається цей хлопець. Хоч він повний придурок, але не такий і покидьок, як я думала.

— Надіюсь, що так, — посміхнулась. У цей час мені, дійсно, хотілося посміхатися. І я це робила. Може, ми все ж зможемо спілкуватися нормально з цим хлопцем? Хтозна. Буде, видно.

Пройшовши всі аналізи в лікарні КТ і МРТ головного мозку, лікарі запевнили, що в мене легка форма струсу й підвищений гемоглобін. Трішки синців і забоїв, а в цілому жити буду. Бегам був сама люб’язність. Сама не очікувала, що він, може, бути таким турботливим. Може, усе ж зміниться? Я на це сподіваюсь.

Під’їжджаючи додому, я побачила, що мене чекає сюрприз. Дуже несподіваний. Я попросила Бегама, щоби не проводив до під’їзду. Завтра все одно зустрінемося. Не хотіла, щоби він ще й мої проблеми розгрібав, і так панькався зі мною до вечора, за що я йому дуже вдячна. Він неохоче погодився і все ж відпустив мене.

Я вийшла з машини з легким хвилюванням і роздратуванням. Було не зрозуміло, що він тут робить? Почекавши, поки Бегам від’їде, я пішла до під’їзду, але сильна чоловіча рука схопила мене за зап’ясток і притягнула до чоловічого тіла.

***

 

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно