Джулія Ромуш - Наречений моєї сестри, Джулія Ромуш

Розділ 1

- Бла бла! Бла-бла-бла ... бла ... бла ..., - останні пів години я була максимально не зацікавлена ​​в продовженні цієї бесіди. Чоловік, який розпинався навпроти мене, втомив настільки, що я почала відверто нудьгувати.

 

Співрозмовник подивився на мене нетямущим питальним поглядом, коли я, прикривши рот долонею, майже позіхнула.

 

- Ви продовжуйте, продовжуйте ... Я завжди зіваю, коли мені цікаво. Звичка з дитинства, - головне говорити переконливо. Якщо говорити впевнено, то будь-яка нісенітниця стане правдою. Варто тільки повірити в це самій.

 

- Так, на чому я зупинився? - Збившись, мій співрозмовник спробував повернути нитку розмови. Ось тільки я в цьому була йому не помічник.

 

Після першого і похмурого "Ах, Адріана, Ви чудово прекрасні" я перестала його слухати. Чудесно прекрасним було моє прізвище, статус в суспільстві, стан сім'ї та бюджет невеликої країни, витрачений на покупку коштовностей для сьогоднішнього вечора. Я ж була просто дорогою оболонкою, яку сьогодні вивели у світ, щоб продати дорожче. Трьом претендентам, готовим взяти мене за жінку. Єдине, чого вшановувалася я, так це вибрати одного, хто був противний мені менше, ніж інші двоє.

 

Коли я побачила всіх "неймовірних" наречених, мені захотілося тихо завити. Один косий, інший кривий, третій кульгавий. Це умовно, звичайно. У моїй реальності один був товстим і лисим. Інший спітнілим і настільки худим, що хотілося його помити й годувати, годувати, годувати. Але не самій ... дякую, ні, дякую. Третій був занудний, монотонний і нудний. І та ж приголомшлива зовнішність меркнула, як тільки він відкривав рот. І, як на зло, поговорити він любив. Я вкотре намагалася від нього зараз звільнитися, але кожен раз він не давав мені піти. Мабуть, вільні вуха у нього не так-то просто виходило знайти.

 

- Давайте Ви згадаєте, а я поки піду і візьму келих з шампанським? - Нехай це і звучало як питання, але по факту було твердженням, що дозволило мені втекти.

 

Випити хотілося так, як ніби я провела все літо в пустелі. Інакше ніякого терпіння мені б не вистачило для того, щоб пережити ці оглядини.

 

Одним духом осушую келих шампанського. Я хотіла тікати звідси якнайдалі. Потрапити у свою кімнату, переодягнутися і втекти з цього будинку якомога швидше.

 

Покинувши зал, я йшла у напрямку до своєї кімнати. Настрою для веселощів у мене точно не було. Особливо після того, як я побачила претендентів мені в наречені... Цікаво, де тільки дядько їх знаходив? Вони явно належали до категорії підтриманих "авто". На них вже прокаталися і точно не один раз! Поношені й пошарпані життям, вони явно викликали жалість, а не бажання прожити з ними "довго і щасливо".Варто було мені згадати другого, у якого слина текла прямо на його фрак, побачивши мене, і мене тут же пересмикнуло від огиди. Здається, навіть шарпей менш бурхливо висловлював свою радість при вигляді господарів.

 

Знову наступивши на поділ величезної сукні Саманти, я тихенько чортихнулася. Ну ось навіщо я погодилася надягнути її наряд? Сукня була, безумовно, дорога і гарна. Але, при цьому, дико незручна. Я звикла до більш повсякденного одягу, тому відчувала себе як корова на льоду на всіх цих світських зустрічах, одягнена так, щоб показати весь свій статус. Гаразд, може коровою я при цьому і не була, у вісімнадцять мене можна було назвати хіба що грайливою теличкою. Але, як і раніше, на льоду.

 

Ну звичайно, все не могло закінчитися добре. Мій довгий каблук зачепився за поділ сукні. Зробивши крок вперед і ледве не зарившись носом у підлогу, я знову вилаялася. Нещастя продовжували сипатися на мене як з рогу достатку.

 

- А ти знаєш, як мене завести, - почувся хрипкий чоловічий голос позаду мене. І тут же чиїсь руки схопивши мене за талію почали тягнути в невідомому напрямку.

 

У такій компрометувальній позі й неоднозначному становищі, я пробувала кричати, але через різкі й впевнені рухи чоловіка, мої слова були змазаними, а звуки рваними.

 

Коли все-таки у мене вийшло випрямитися, мене вже заштовхали в кімнату, в якій було настільки темно, що я навіть не бачила обриси предметів.

 

- Що ... Що Ви робите?! - Величезні руки, які стискали мою талію, почали спускатися нижче і тут я злякалася не на жарт. Зовні було занадто шумно. Зовні були веселощі. Ніхто не розчув би моїх криків, які тонули в музиці й людських вигуках.

 

- Сьогодні на "Ви"? - В голосі було чути глузування. Мені чомусь здавалося, що ця людина посміхалася, отримуючи задоволення від того, що відбувається. А після його величезна лапа вдарила мене по сідниці, - вирішила пограти? Бачу, нудно мені з тобою не буде.

 

Я не знала, що робити. Плакати від того, що я перебувала в кімнаті з невідомим мужиком, який явно прийняв мене за іншу, або істерично сміятися?

 

Може це був якийсь жарт? Хтось із запрошених гостей вирішив розіграти хазяйську ... племінницю? Або ж це був черговий женишенько, якого підіслав дядько? Якщо так, то цей кандидат мені в чоловіки, вирішив не морочитися на стадії знайомства і побачення. Просто взяв і, не втрачаючи часу, перейшов відразу до дії?

 

- Приберіть руки! - Як би я себе не переконувала в тому, що це, швидше за все, просто якесь непорозуміння, мені було нестерпно страшно. Просто інтуїція шепотіла, що так не жартують. У жартів є кордони й межі, ці межі потрібні, щоб розвеселити людину. Ось тільки мені було зовсім не смішно. Від того, як я відчувала нахабні й владні дотики, я розуміла, що чоловік зупинятися не збирався. Кожен рух був напористий і наполегливіший попереднього. Кожна моя спроба визволитися припинялась нещадно.

 

- Значить, грати будемо по-дорослому? - Прогарчав чоловік і в наступну секунду мене штовхнули вперед. Від жорсткого зіткнення зі стіною я навіть не відразу помітила, що на мене навалилося величезне, важке тіло. Не полишаючи можливості втекти. Позбавляючи свободи.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍