Александр Аркадьевич Сидоренко - Чорний хліб

нагадувала про себе, виходячи «покалякати» з кимось із гостей — вона щоразу здалеку кивала головою: мовляв, я пам’ятаю про тебе, але ж і ти мене зрозумій — справи, справи, справи. Лілія у відповідь теж схвально хитала головою — некем[1], некем — добре, сиджу, все розумію, не поспішай.

Баба вона була непогана, ну, якщо порівнювати з іншим начальством. Альбіна Ігорівна жила тут давно, і скільки Лілія її пам’ятала, завжди була секретаркою Чижова. Це озна­чало, що геть усе, що відбувалося тут, не минало її вух та очей.

Вона жила сама — єдина дочка давно вийшла заміж і десь там, на материку, обживала будинок на березі теплого моря, Альбіна планувала туди з часом перебратися й доживати віку в приємному місці. Вона навіть показувала картинки з тим будинком, пояснюючи, що в них там і навіщо — он там буде курятник, а там зростають якісь дерева, якраз до пенсії вони затулятимуть веранду від сонця.

Альбіна приїхала на Північ після війни, за чоловіком, який був керівником каситеритової партії, одним з багатьох гірничих інженерів. В один із сезонів він не повернувся з шурфування, хтось казав — утонув, хтось стверджував, що свої ж убили, але Альбіна тоді не поїхала назад на Велику землю, а стала працювати в управлінні. Так минуло більш як двадцять років — усе змінювалося, але щось-таки лишалося незмінним.

Лілія ніколи б з нею й не перетнулася, бо де мисливці, а де грандіозне управління з його планами й ресурсами, якби не один момент — Альбіна займалася шкурами. Вона завжди купляла дорожче, ніж держава, хороші хутра — норку, собо­ля, горностая, навіть песця з лисицею іноді брала. Можна було набирати на звірофермах, але вільний звір — зовсім інше.

Колись давно Лілія подарувала їй кілька гарних соболиних шкурок, добрі люди підказали — так треба, так заведено. Після цього контакт у них наладився: навесні, коли закінчувався сезон полювання, вона спочатку йшла до Альбіни, а потім уже до уповноваженого по закупівлі. Всі все знали, всі все розуміли, у маленькому містечку такі речі не приховаєш, але за махінації з хутрами якщо і сідали, то якісь інші люди, з інших кіл.

За чутками, Альбіна також мала стосунок до «лівих» діа­мантів, але й гучна справа з постачання каменів дочці якогось найбільшого на материку начальника її оминула — знову когось заарештували, але не її — Альбіна, як завжди, сиділа в приймальні Чижова й нікуди не поділася…

Нарешті гості почали виходити не на перекур, а вже одягнутими — святкування добігало кінця. З палацу лунали п’яні голоси, які підспівували: «А чукча в чуме ждет рассвета». Зграйка піонерів вискочила на повітря й понеслася вулицями, немов надолужуючи недоотримане за день задоволення радісним дитячим життям, у якому поки що немає тюрем, голоду і зради, а є коротке літо, за яке треба встигнути все.

Гучно волаючи, діти бігли вздовж теплотраси, яку в місті поклали поверх землі, захистивши від негоди дерев’яним настилом. Лілія провела їх поглядом, усміхаючись, але швидко пригадала справжню причину свого перебування біля цього палацу й трохи засмутилася — треба розв’язати цю проблему з військкоматом, нехай це коштуватиме усього сезон­ного заробітку, та хоч би й усього наявного золотого піску!

У них було прислів’я, яке означало: «Це — моє, а це — зовсім моє». Єдиний син був зовсім-зовсім її, і Лілія почала мріяти про те, як домовиться з Альбіною, завтра отримає слово начальника Чижова, повернеться додому, нагріє води й вимиє синові його довге чорне волосся, яке він відпус­тив з минулого року, коли в їхньої хлопчачої зграї завелася така дивна мода.

6

Альбіна вийшла на вулицю десь за годину, коли зникли з обрію навіть п’яні вчені — ті, що приїхали по мамонтів скелет. Якимось дивом вони не засікли Лілію, а то б знову причепилися зі своїми порожніми балачками. Люди з материка завжди розмовляли з нею наче з чужою маленькою дитиною, і це завжди дратувало.

Вона б подивилася на цих розумників у тундрах, десь узимку, коли навіть хоробрі сильні люди перетворюються на вантаж, який плаче, стогне та проситься до мами. Суворі люди з мертвими очима, такими, як у Чижова, тут іще якось трималися і навіть перемагали, а такі балакуни, як ці… Їм би мовчати, слухати й сидіти собі в місті, а не ходити на далекий берег по старі кістки.

Випивши востаннє з прикордонниками й розцілувавшись на прощання, ці заїжджі пошкандибали до Будинку колгоспника, де, вочевидь, їх і розмістили. Лілія там багато разів ночувала, але зазвичай це було взимку, коли вона верталася з півночі чи півдня, зі здобиччю, яку треба було дорогою додому здати уповноваженому, не забувши, звичайно, перед цим зустрітися з однією доброю знайомою.

Секретарка з’явилася, тримаючи в обох руках по величезному пакету, і втулила один з них Лілії, але відразу попередила, що це не їй — а то мисливиця раптом би вирішила, що до рюкзака їй ще щось перепаде:

— Лілічка, золотце, допоможи донести.

Швиденько озирнувшись, чи раптом її не чує хтось із гостей, тихенько додала:

— У нас із тобою сьогодні свій бенкет буде — я й бородінського пару буханок накружила, і шпротів ризьких, я їх так люблю!

Вони пішли вулицею, якою нещодавно бігли діти, і так само, як вони, ці дві зовсім різні жінки думали про те, що літо коротке й слід насолодитися приємною погодою попри мошку, вітер і сонце, яке цієї пори не заходить.

— Як промисел, давно ходила? — спитала Альбіна, поправляючи вільною рукою свого незвичайного капелюха. Лілія про всяк випадок здивувалася:

— Так не можна ж зараз? Начальники не велять.

Але це була їхня давня гра, і вони обидві засміялися. У мішку за спиною були три соболині шкурки (дві — з темним хутром, одна — з рудим), вона знала, куди йшла і навіщо. І Альбіна теж це знала.

Місто було маленьке, і навіть не поспішаючи, вони за чверть години дійшли до будинку біля бухти, у якому жила Альбіна. Це був не барак і не гуртяк, ні — майже новий капітальний дім, на палях, із центральним опаленням, у якому жили ті, хто досягнув успіху, — керівництво управління, міліція, прикордонники.

Зайшовши до квартири, господиня відразу стала розбиратися зі скарбом — поставила пакети на підлогу і почала сортувати їхній вміст. На кухні в неї навіть був холодильник, що за місцевими мірками вважалося атрибутом нечуваного багатства — ну навіщо така шафа у мерзлоті, коли тепло кілька тижнів на рік?

Альбіна лишила на столі той самий чорний хліб зі шпротами та пляшку горілки, решту розіпхала по полицях холо­дильника і шухлядах. Трохи поміркувавши, вона поставила на стіл іще кілька банок консервів — тушонка, бички в томаті й сардини.

— Лілічка, заїнька, поклади собі — згодиться вам потім.

Лілія вклонилася, поклала банки до мішка, вирішивши, що новому рюкзаку зарано носити в собі консерви — у такий спосіб майбутній подарунок утратить новизну й закордонність. З того-таки мішка вона витягла пакунок з хутром і розгорнула соболів на дивані. Альбіна миттєво перемкнулася, позапихала залишки фуршету по нишпорках і почала придивлятися до шкурок, особливу увагу приділивши рудій.

— Ой, хороша моя, — зацокала вона язиком, — скільки ж я тобі винна за красу таку?

Лілія підняла долоні догори й твердо вимовила:

— Буде більше. Справа є до тебе.

Альбіна швиденько згорнула хутра й віднесла