Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

не пристосований, вантаж – лабораторне устаткування – не упакований і належним чином не закріплений. Ось висновок і відповідний рапорт про це.

Тут почалися та-а-акі крики й матюки!.. На дошкульний вислів не поскупився жоден з членів екіпажу. Проте Гайдамака твердив неухильно:

– Літак до польоту не готовий, і крапка.

Гризлися пару годин поспіль і втихомирилися, стомившись остаточно. Третя за добу рознарядка передбачала рейс до рідного Києва. Цього разу устаткування завантажили й закріпили як слід.

– Ну що, товаришу борттехніку, сподіваюся, цього разу у вас заперечень немає? – просичав крізь зуби командир.

– Машина до польоту готова, – спокійно підтвердив Гайдамака.

Злетіли. Коли набрали висоту й лягли на визначений курс, то всі мовчки покинули кабіну, залишивши борттехніка і командира сам-на-сам.

– Ну, Леоніде Семеновичу, пиши за власним…

– Тобто?.. – здивувався він.

– Заяву на звільнення за власним бажанням пиши, – проскреготав Володимир Михайлович. – Не хоче колектив з тобою працювати, розумієш?

– Не розумію.

– Та невже?!

– Мої дії були правильні…

– Можливо! Справа в іншому: не бажають люди з тобою працювати!

– Чому?

– Не бажають, і все. Вважай, не спрацювалися.

– Але!..

– Ну, годі про це. Годі!..

Коли Леонід виходив з кабіни пілота, у вухах гупало, голова йшла обертом і, здавалося, ось-ось розірветься. Він почав повільно осідати по стіні та, щоб не впасти на підлогу, намацав відкидний стілець, сів, прийняв «позу кучера», заплющив очі й повільно, але впевнено почав медитувати. При цьому перед внутрішнім поглядом чомусь стояла зеленоока дівчина, яка впевнено твердила, стискаючи порізаний палець: «Усе зміниться. Інші вже не літатимуть нікуди, натомість ви літатимете й надалі. Все зміниться. Зміниться. Зміниться». Насилу вдалося відігнати нав’язливий образ…

Леонід знов розплющив очі хвилин через п’ятнадцять. Тепер усе минулося, і можна було мислити тверезо. Що ж, заяву він напише, але з льотного загону не піде однозначно – просто попросить перевести його на «Іл-76». До речі, минулого тижня пропонували місце бортінженера, і він обіцяв подумати!.. Головне, на нову машину знову переучуватися треба, тоді це зупиняло.

Але ж не тепер – після прохання Володимира Михайловича! Справді, щось Леонід засидівся у товаристві людей, які не люблять його всього лише через несхожість із ними самими. Отож перевчитися таки варто! До речі, рейсів на «Іл-76» передбачається менше, зате грошей пропонують більше…

Подумки борттехнік спробував пригадати свою поведінку на роботі в усіх подробицях. Здається, він ніколи не спізнювався, нікого не обговорював, ні про кого не пліткував поза очі, під час польоту не пив. Отож треба буде переконати Володимира Михайловича дати йому нормальну характеристику, якої він, безумовно, гідний.

Гайдамака наблизився до чану з гарячою водою, вперше зробив собі розчинну каву в невеликому пластиковому стаканчику, із задоволенням випив, закусив невеликою плиткою шоколаду і повернувся в кабіну зовсім іншою людиною – спокійною і веселою. Усі напружено очікували наближення скандалу, проте Леонід не бажав скандалити. У мріях він уже працював на «Іл-76», а це просто останній рейс… вважай, на попередньому місці роботи. За цілих вісім місяців вони так і не спрацювалися – і слава богу!..

– «Была без радости любовь, разлука будет без печали…» – співуче процитував уголос борттехнік.

– Чого-чого?.. Що?.. Як-як?.. – запитали всі одночасно.

– Втомився я. Додому хочу. Скільки ще летіти? – миролюбно посміхнувся Гайдамака.

– Хвилин тридцять, – зітхнув Марат і додав тихо: – Навіть поскандалити не можеш як слід! І що ти за людина така дивна?.. Не розумію.

Прилетіли пізно ввечері. Леонід невимушено попрощався з усіма. У бік Володимира Михайловича кинув коротко:

– Завтра вранці у начальства.

Командир ледь помітно кивнув, і борттехнік швидким кроком попрямував до парковки. Лише сідаючи в автівку, помітив, що за ним ув’язався Марат:

– Льоню, агов! Підкинь до тещі, будь такий люб’язний…

Але Гайдамака навіть не озирнувся на крик, а просто захряснув дверцята автівки й поїхав геть, залишивши Марата біля аеропорту.

Наступного дня, коли Леонід зайшов до приймальні, щоб написати заяву, секретарка раптом захоплено зашепотіла:

– А ви, Леоніде Семеновичу, виявляється, герой!..

– З чого б це раптом? – сторопів він.

– Кажуть, ви відмовилися від сумнівного рейсу до Єйська, при цьому не побоялися навіть гніву вашого командира Шевчука. Ну, зате тепер Володимира Михайловича зняли з посади…

– Що сталося, Сніжано?!

– А ото й сталося, що літак впав, жертви є! Ось…

Секретарка простягнула Гайдамаці якісь папери. Це був нашвидкуруч написаний технічний висновок про аварію літака.

Борт ВПС «Ан-12», № ХХХ (Ростов-на-Дону). Літак тривалий час не експлуатувався. Першим рейсом після перерви став короткий переліт з метою повернення до Єйська після урочистих партійних зборів групи льотчиків-інструкторів. Заразом перевозилося й обладнання.

У польоті борттехнік увімкнув подачу палива від підлогових баків, які були заправлені дуже давно і не використовувалися. Гас у цих баках відстоявся і містив воду. Вже при заході на посадку, всього лише за 3–4 км від аеродрому призначення, всі чотири мотори літака по черзі зупинилися. Екіпаж спробував здійснити вимушену посадку на мілководді азовського лиману. При цьому стійками випущених шасі «Ан-12» зачепив воду і клюнув носом. При ударі фюзеляж розколовся й частково занурився у воду. Більшість пасажирів перебувала у вантажному відсіку, який швидко заповнився водою, перемішаною з гасом. Це був літак-лабораторія, не пристосований для перевезення пасажирів. Обладнання всередині салону в момент удару зірвало, що стало головною причиною загибелі людей.

* * *

Не минуло і трьох місяців, як Леонід уже літав на «Іл-76» як бортінженер. Курсували з Києва в Москву, Мурманськ, Тюмень і Ташкент. Тепер це був не зіпсований алкоголем екіпаж Шевчука. Тут у Гайдамаки навіть послідовники з’явилися: у години відпочинку вони пили не горілку, а ароматний зелений чай № 125 і вели тривалі бесіди про життя-буття…

Один із флігелів на подвір’ї будинку по вул. Хорива, № 2-В, Київ, серпень 1977 року

Коли у двері подзвонили, Веніамін Матвійович сидів в улюбленому глибокому кріслі біля ретельно затягнутого марлею (від комарів і мух) вікна і гортав-читав газету. Доки він вибрався з глибокого, місцями продавленого аж до пружин крісла, доки вдягнув капці й дочалапав до дверей, його взяли сумніви: а раптом почулося?! Може, то у вухах задзвеніло – адже за дверима було надто тихо…

Та варто було почалапати назад, як з-за дверей пролунало приглушене:

– Веніаміне Матвійовичу, відкрийте, будь ласка. Це я, Спартак.

Мугикнувши під ніс щось нерозбірливе, він відчинив двері. Коли сусідський підліток увійшов до квартири, спитав лише одне:

– Ти знав, що я вдома, чи просто так сказав?

– Знав, звісно.

– А звідки?

– Та ще надворі перебуваючи, побачив крізь марлю краєчок газети над підвіконням. Отож зрозумів, що ви сидите в улюбленому кріслі біля вікна й читаєте газету.

– А може,