Ерік-Емманюель Шмітт - Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт

в собі сили, аби не зомліти. Стрункий, напрочуд високий, просякнутий густою мужністю юні, священик поглянув на неї і просвітлів, достоту закоханий, що раптом помітив свою кохану. Він мало не розкрив обіймів, щоби прийняти її.

— Вітаю вас, сестро! Я дуже щасливий своєму призначенню сюди, до Сен-Сорлена! Я щойно вийшов із монастиря, і це моя перша парафія. Хіба мені не пощастило? Це селище таке мальовниче!

Марі, збуджена низьким насичено-оксамитовим голосом хлопця, пробелькотіла, що якраз навпаки, це комуні неабияк поталанило з таким молодим пастором.

Він радісно підійшов до неї.

— Я абат Ґабріель!

Вона затремтіла. Янгольське ім’я дуже контрастувало з глухим голосом.

— Із ким маю честь?.. — поцікавився він, здивований тим, що вона не відрекомендувалася.

— Мене звати Марі...

Вона вагалася — чи варто було промовляти своє прізвище. Вона боялася, що прізвище «Морестьє», стільки разів згадане у кримінальній хроніці, миттю зітре цю дитячу усмішку і кине на його обличчя тінь смутку. І все ж вона зважилася.

— Марі Морестьє.

— Радий знайомству, Марі Морестьє!

Їй перехопило подих: її ім’я явно не відштовхнуло від неї Ґабріеля, він не злякався, не виказав огиди. Неймовірно! Це неможливо... Він звертався до неї такої, якою бачив уперше, не засуджуючи, не зачиняючи в клітці, мовби химерну тварину!

— Марі, ви часто відвідуєте службу?

— Щодня.

— І ніколи не піддавали свою віру сумнівові?

— Господь не стерпів би моїх примх. Якщо я не відповідатиму його вимогам, він просто відмовиться від мене.

Марі хотіла сказати щось розумне, та раптом збагнула, що її слова аж стікали пихою! Порівняти себе із Богом! Та ще й стверджувати, що він до неї звертається! Абат Ґабріель, трохи подумавши, здається, збагнув суть її міркування.

— Віра — це благодать.

— Саме так! Коли віра слабне, Господь дає нам копняка, щоби ми змогли повірити знову!

Вона й сама здивувалася власним словам. «Копняка»?! Навіщо вона використала це чуже для її вуст слово? Що на неї найшло? Завелася з півоберта, мов юний солдат на маневрах! Чи варто було грати роль сильного чоловіка перед лицем такого ніжного створіння? І Морестьє, застидавшись, опустила очі, ладна визнати помилку.

— Що ж, сестро, зустрінемося на службі о сьомій?

Вона округлила вуста і ствердно похитала головою. «Він пробачив мені, — вирішила вона. — Яка великодушність!».

Наступного дня Марі першою прийшла до церкви на холодну вранішню месу.

Коли абат Ґабріель із перев’яззю зеленого шовку на білосніжному стихареві вийшов із ризниці, Марі на мить заклякла: саме таким — свіжим і чарівним — він закарбувався в її пам’яті. Вони удвох посували молитовні ослінчики, опускали сидіння, розставляли букети квітів, складали молитовники в стосик, — ніби разом готувались приймати удома друзів.

Поступово сходилися місцеві віряни. Загалом їм було по вісімдесят років, вбирались вони у чорне і мали сиве волосся. Віряни купчилися групами біля брами, не насмілюючись підійти ближче — і не через вороже ставлення до нового священика, а радше тому, що своєю стриманістю хотіли виказати повагу до його попередника.

Абат Ґабріель, ніби зрозумівши їх, сам вийшов назустріч, представився, знайшов поштиві слова на адресу попереднього абата, що помер, переступивши столітню межу, і запросив вірян сідати ближче до хорів.

Поки абат піднімався до вівтаря, Вера Верне, яку Морестьє подумки називала не інакше як «старою гаргарою», бурмотіла собі під вуса:

— Та єпископ просто знущається з нас! Він же геть зелений! Нам відрядили якогось семінариста!

Марі осміхнулась і не відреагувала. Їй здавалося, ніби вона прийшла на месу вперше в житті! Своїм юним запалом, переконаністю, що бриніла в кожному слові і кожному жесті, абат Ґабріель ніби відроджував католицьку месу. Читаючи Євангеліє, він аж тремтів, молився, заплющивши очі, так, ніби від цього залежав порятунок його душі! Відчувалося, що обряди для нього були не рутиною, а нагальною потребою.

Марі Морестьє дивилася на високоповажних вірян навколо: здається, те, що відбувалося, їм було не вельми приємне. Вони нібито сиділи не на лавах у церкві, а на сидіннях у літаку, що набирав швидкість звуку. І все ж їх також захопила наснага абата, і з поваги до нього вони вирішили не поводитися, як мляві католики. Тож віряни покірно підводилися, сідали і ставали на коліна, різко реагуючи на гуркіт; вони співали на повний голос; вони співучо промовляли «Отче наш», наповнюючи кожне слово сенсом. За півгодини вже стало незрозуміло, хто кого надихав більше — пастир свою паству чи паства свого пастиря; усі випромінювали азарт, навіть дурна коза Вера Верне натхненно кривила писок, беручи проскуру.

— До завтра, отче... — прошепотіла Марі, спускаючись сходинками церковного ґанку.

І вона зітхнула. Ах, яка ж насолода у її поважному віці казати «отче» цьому юнакові!

І поки Марі Морестьє крокувала з меси, її обличчя не залишала світла усмішка, яку вона дбайливо сховала у себе вдома. Ощасливлена появою абата, Марі відчувала недоречну гордість: перемога Ґабріеля чомусь видавалася їй перемогою власною.

Ґабріель швидко здобув прихильність місцевих. Усього за кілька днів всіма діями — частими появами на вулиці й у кафе, відкриттям у парафії курсів грамоти на додачу до катехізису — він лише підтвердив свої добрі наміри: він жартував, знаходив переконливі докази. Невдовзі на його служби стали приходити віряни і з інших комун. Сен-Сорлен тішився появою такого священика. Навіть найнедовірливіші вважали його вельми цікавим.

Марі вслухалась у гомінкі перешіптування, мов мати, що радісно збирає компліменти синові. «Диви, нарешті й вони додумалися до того, що я збагнула одразу!»

Вона й сама не усвідомлювала, як змінювалась у присутності абата. Звісно, її суворі звички і розклад лишилися без змін, проте до них домішалися досить незвичні почуття.

Щоранку о шостій, щойно зістрибнувши з ліжка, Марі думала про те, що Ґабріель, напевно, теж лишень прокинувся. Поки вмивалася голою перед дзеркалом у ванній, уявляла, як він — також голий — готується до їхньої зустрічі. Коли, захекавшись, перетинала поріг церкви, то заходила не так до Божого храму, як до Ґабріелевого обійстя. За часів попереднього пастора Сен-Сорленська церква відгонила Господом, мовби бійні — неживим м’ясом, притхлим вадливим духом гниття; а відколи до церкви вселився абат Ґабріель, тут пахло лілеями, фіміамом і медовим воском; вітражі здавалися блискучішими, плитка — новішою, обруси на вівтарях — рівнішими; словом, складалося враження, ніби подружжя Господа і цього стрункого священика облаштувало собі затишне гніздечко у храмі.

Коли Ґабріель відчиняв двері ризниці, виходив, сяючи зеленою перев’яззю, і промовляв: «Вітаю, сестри мої, я такий радий вас бачити!», — Марі вважала, що він мовив саме до неї. Слухаючись його наказів — «Станьте на коліна»,