Ерік-Емманюель Шмітт - Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт

пашіло б бажанням. Вона щиро кохала своїх облізлих чоловіків? Проте в ній не помічали і проблиску кохання.

Морестьє схопила пакети, які їй подав м’ясник.

— Дякую, Маріусе!

М’ясник здригнувся. А його дружина, яка стояла за касою, ледве стримала гикавку. З вуст Марі Морестьє звертання просто на ім’я легко могло зіпсувати репутацію. За винятком членів родини і друзів, ніхто у містечку не називав месьє Ісідора іменем, даним при хрещенні, оскільки подібна фамільярність зазвичай неприйнятна. Приголомшений м’ясник мужньо витримав цей удар, а його дружина, зціпивши зуби, віддала Марі Морестьє решту, не наважившись на коментар: подружжя вирішило з’ясувати стосунки пізніше.

Морестьє вийшла, побажавши всім гарного дня. Відповіддю їй було квапливе і нерозбірливе шепотіння.

На вулиці вона зустріла Іветту із немовлям. Не звернувши уваги на матір, Морестьє майже кинулась до дитини.

— Привіт, сонечко! А як тебе звати? — солодким голоском проспівала вона.

Чотиримісячне дитя, ясна річ, не могло відповісти. Замість нього відказала Іветта:

— Марчелло.

Марі Морестьє, так само ніби не помічаючи жінку, всміхнулася до немовляти, ніби теревенила саме з ним.

— Марчелло? Як мило... Значно краще за якогось Марселя!

— Погоджуюся! — радісно підтримала думку Іветта.

— І скільки в тебе братиків і сестричок?

— Дві сестрички й три братика.

— То ти шостий? Оце добре, чудове число!

— Справді? — здивувалась Іветта.

Марі, не зважаючи на її запитання, продовжила розпитувати дитину:

— А чому саме Марчелло? У тебе тато італієць?

Мати почервоніла. Усе містечко знало, що Іветта, маючи безліч зв’язків, не могла напевно сказати, хто саме був татом як Марчелло, так і решти дітей.

Нарешті Марі обернулася до Іветти, широко всміхнулася їй, а потім зайшла до «Золотої Балабушки». Клієнти м’ясника зацікавлено спостерігали за розмовою і нітилися разом із Іветтою.

Як повелася з нею Марі Морестьє? Була вона люб’язною чи недоброю? Важко сказати напевно. Коли Марі Морестьє висловлювала думку, її не приймали за щирість, вважалося, що отруйниця бреше. Хай там що вона хотіла донести словами чи жестами, вражав передусім її самоконтроль: Морестьє стежила за найменшим порухом вій, віртуозно змінювала тон — вона ніби з уже готової форми виливала лють, мовчанку, ридання, жалі й емоції. Морестьє була неперевершеною акторкою, адже всі добре знали, що вона грає. І вона не приховувала гру, що тільки збільшувало ілюзію природності; сама ж гра була підкреслено штучною. Акторка Марі Морестьє завжди володіла собою і була свідома всього, що відбувалось довкола. Хтось бачив у цьому зайвий доказ її наївності, іншим же це здавалося лише наслідком її надмірних чеснот.

— Половинку багета, будь ласка!

Ніхто, крім Марі Морестьє, не купував половинку багета. А коли хто й наважувався, то ображений молодий пекар виганяв нахабу. Та коли він спробував пояснити Марі Морестьє, що продасть цілий багет або нічого, вона відказала:

— Чудово. Коли навчитеся виробляти хліб, що не черствіє впродовж трьох годин, я купуватиму у вас багет щодва дні. Попередьте мене завчасно. А зараз дайте, будь ласка, половинку багета!

Поки вона чекала на решту, одна з туристок не втрималася:

— Мадам, чи не залишите ви автограф у моєму записнику?

Марі набурмосилась — ніби збиралась розсердитися, та несподівано лагідно відповіла:

— Авжеж.

— О, дякую, мадам, це так люб’язно! Знаєте, я вами захоплююсь! Бачила всі передачі з вами.

Марі проштрикнула панянку поглядом, в якому читалося «бідолашна дурепа», видряпала свій підпис, віддала записник і вийшла.

Як Марі Морестьє вдавалося жити зі «славою», на яку не впливали роки? Якщо явних ознак того, що вона була тягарем для жінки, нібито й не було, то за деякими прикметами можна було здогадатися, що Морестьє сприймає її навіть із гумором; вона незворушно, мовби справді була почесною громадянкою міста, приймала запрошення відвідувати свята, заручини і бенкети. Коли хотіли її сфотографувати або взяти у неї інтерв’ю для газети, вона негайно зв’язувалася з адвокатом і обговорювала суму можливого гонорару. Тієї зими, тяжко занедужавши на грип, вона потайки тішилася, що сусіди, занепокоєні перспективою втратити таку визначну постать, регулярно навідувалися і цікавилися її здоров’ям. А якось чудового літнього дня Марі зайшла до одного з ресторанів, щоби випити м’ятного лимонаду, і коли з’ясувалося, що у неї не було грошей, замість вибачитися перед продавцем, Морестьє заявила: «Я приношу вам стільки прибутку, що могли б і пригостити мене склянкою клятого лимонаду!».

Поволі, дещо зсутулившись, мовби соромлячись свого тіла, вона продовжила шлях і подерлася нагору вуличкою до себе додому. З часом вона вжилася в роль жертви; їй вдавалося зберігати на обличчі геніальну маску судової помилки. Звісна річ, на початку вона припустилася кількох хиб. Скажімо, відразу після звільнення один дуже популярний журнал надрукував кілька її фото: Морестьє, усміхнена, радісна і безжурна пестила свого кота і зрізала розкішні троянди в своєму садку; ефект був катастрофічним — непристойна радість не відповідала ні стану вдови (а Морестьє таки була вдовою), ні образу бідолашної жінки, скаліченої роками несправедливого ув’язнення (такою вона мусила бути). Миттю посипалися жовчні статті, де висловлювалися сумніви й суперечливі міркування, де автори намагалися підживити тему провини Морестьє. І після цього вона стала поводитись обережно, прибрала роль великого пораненого птаха й уже ніколи з неї не виходила.

Марі Морестьє дерлася вулицею, обабіч якої було зведено містечко. Там, на вершині пагорба, понад дахами і висхлими платанами з розпачем розкинулися виснажені виноградники, такі ж понурі, як і палісадники в березні, коли поміж дряпучим дротом подекуди височіють лише вузлуваті стовбури дерев.

Минаючи каплицю, Марі здригнулася.

Із храму долинали звуки гімну. Як?! Хіба могло бути, що...

Марі кинулася до сходів так швидко, як це було можливо з огляду на артроз і мозолі, штовхнула браму, засув якої застугонів, і, спантеличена, скам’яніла, занурившись у потік музики, подібної до п’янкого парфуму, дозволивши звукам торкатися, пестити її, проникати у неї.

Зовсім юний священик грав на фісгармонії.

Його врода була такою чистою — майже страмною! У нефі він був сам-один, блідий, мов напудрений, із ніби підмальованими вустами; у золотавому промінні, що вдало падало з вітража на його плечі, він майже сяяв. Ясніший за вівтар, вабливіший за Спасителя на хресті, саме він був джерелом прекрасних акордів, що, сплітаючись у клуби, піднімалися до склепіння храму; юнак перетворився на центр каплиці. Зачарована білосніжними пальцями, що ніби пестили клавіші фісгармонії, Морестьє зворушено спостерігала за ним, ніби за дивом, аж поки гуркіт мопеда на вулиці не відволік їхню увагу.

Помітивши гостю, священик припинив гру і підвівся, щоб привітатися.

Марі Морестьє ледве знайшла