Бернхард Шлінк - Читець, Бернхард Шлінк

думка, що мати, шановний пастор і старша сестра, докладно поміркувавши, мали б не відраджувати мене, а вимагати, щоб я таки пішов до неї. Та справді піти до неї — це річ зовсім інша. Не знаю, чому я так вчинив. Але тепер у своїй тодішній поведінці я бачу модель, до якої я все своє життя припасовував або не припасовував власні думки та вчинки. Я міркував, доходив якогось результату, твердо спирався на цей результат у своїй постанові, а пересвідчувався, що дії — це щось самодостатнє, тож постанови можна дотримуватись, але дотримуватись її не обов’язково. Дуже часто у своєму житті я робив те, чого не вирішував заздалегідь, і не робив того, про що вже вирішив. Отож, і таке може статися завжди, дії відбуваються самі по собі: я їду до жінки, дарма що вже не хочу бачити її, виголошую у присутності начальника заувагу, за яку можна поплатитися головою, курю й далі, хоча постановив не курити, і припиняю курити, збагнувши, що був і лишуся курцем. Не думаю, що наші думки й постанови мають якийсь вплив на наші дії. Та й дії відбуваються зовсім не так, як ти поміркував і надумав діяти. Дії мають свою власну причину і є моїми діями з не меншим ступенем незалежності, ніж моє мислення — моїм мисленням, а мої постанови — моїми постановами.

6

Її не було вдома. Двері під’їзду були прочинені, я піднявся сходами, подзвонив і зачекав. Подзвонив ще раз. У квартирі всі двері були відчинені, я бачив їх крізь вічко вхідних дверей і впізнав у передпокої дзеркало, гардероб і дзиґарі. Навіть чув, як вони цокають.

Я сів на сходинку і чекав. Я не відчував полегшення, яке — коли рішучість млява і є страх перед наслідниками вчинку — інколи відчувають, зрадівши, що й виконали свій намір, і не треба відповідати за наслідки. Не був я й розчарований. Я твердо вирішив побачити її і чекати, аж поки вона прийде.

Дзиґарі в передпокої пробамкали чверть години, півгодини, а потім і цілу годину. Я спробував дослухатись до тихого цокання й нарахувати дев’ятсот секунд від одного удару дзиґарів до наступного, але думки всякчас відвертали мою увагу. На подвір’ї вищала пилка столяра, будинок наповнювали звуки музики з однієї квартири, десь прочинилися двері. Потім я почув, як хтось розміреною, повільною, важкою ходою піднімається сходами вгору. Я сподівався, що то якийсь пожилець із третього поверху. Адже якщо мене побачать — як я поясню, чому я тут? Але кроки на третьому поверсі не зупинились. Вони чулися й далі. Я підвівся.

То була фрау Шміц. В одній руці вона несла відро з вугіллям, у другій — кошик із брикетом. На ній була форма, жакет і спідниця, і я збагнув, що вона трамвайний кондуктор. Вона помітила мене тільки тоді, як дійшла до сходового майданчика. Глянула на мене ані сердито, ані здивовано, ані глузливо — не так, як я боявся. Здавалася втомленою. Коли вона поставила вугілля й шукала ключа в кишені жакета, на підлогу дзенькнуло кілька монет. Я підібрав їх і дав їй.

— Там унизу, в підвалі, стоять ще два відра. Може, набереш їх і принесеш? Двері не замкнені.

Я збіг сходами вниз. Двері в підвал були відчинені, світло горіло, а в кінці довгих підвальних сходів я побачив дерев’яну перегородку з дверима, двері були тільки причинені, а відкритий круглий замок висів на засуві. Приміщення було велике, й вугілля громадилось аж до люка під стелею, крізь який з вулиці засипали в підвал вугілля. Коло дверей з одного боку був охайно складений брикет, а з другого — стояли два відра.

Не знаю, що я зробив не так. Удома я теж носив вугілля з підвалу й ніколи не мав клопоту. А втім, вугілля вдома не лежало такою високою купою. Перше відро я набрав без пригод. Та коли взяв за ручку друге відро і хотів підібрати їм з підлоги вугілля, купа заворушилася. Підскакуючи, полетіли малі шматки, повагом застрибали великі, а нижче посунула вже вся купа, розповзаючись і котячись по підлозі. Хмарою знялась чорна курява. З переляку я не міг зрушити з місця, ухилився від кількох чималеньких шматків і опинився майже по кісточки у вугіллі.

Коли купа заспокоїлась, я витягнув ноги, набрав друге відро, пошукав і знайшов віника, яким зібрав вугілля, що потрапило за перегородку, замкнув двері й поніс обидва відра нагору.

Вона скинула жакет, попустила краватку, розстебнула верхнього ґудзика й сиділа зі склянкою молока за кухонним столом. Побачивши мене, спершу стримано хихикнула, а потім розреготалася. Тицьнула на мене пальцем, а другою рукою ляснула по столу:

— На кого ти схожий, хлопче!

Тоді вже і я побачив своє чорне обличчя в дзеркалі над раковиною і теж засміявся.

— Так тобі додому не можна. Я приготую тобі купіль і витрушу речі. — Вона підійшла до ванни й відкрутила кран. Вода, паруючи, задзюрчала у ванну. — Обережно скинь свої речі. Мені не треба на кухні цього чорного пороху.

Я завагався, зняв пуловер та сорочку і знову завагався. Вода набігала швидко, й ванна була майже повна.

— Хочеш купатись у штанах і черевиках? Хлопче, та я не дивлюся.

Та коли я закрутив кран і зняв уже й спідні, вона спокійно розглядала мене. Я почервонів, ступив у ванну й занурився. Коли я підняв голову з води, вона з моїми речами стояла на балконі. Я чув, як вона вибивала черевики один об один, витрушувала штани й пуловер. Гукнула щось униз понад вугільним пилом і тирсою, знизу їй щось відповіли, вона засміялася. Повернулась на кухню, поклала мої речі на стілець. На мене тільки зиркнула:

— Візьми шампунь і помий ще голову. Зараз я принесу махрового рушника.

Взяла щось із шафи й вишла з кухні.

Я мився. Вода у ванні стала брудна, і я пустив свіжу воду, щоб сполоскати під струменем голову і обличчя. Потім ліг, чув, як булькоче титан, відчував на обличчі холодне повітря, що проходило крізь не причинені як слід кухонні двері, а на тілі — гарячу воду. Я ніжився. Така насолода збуджувала, і мій член напружився.

Я помітив, як жінка зайшла до кухні, тільки тоді, коли вона вже стояла біля ванни. Випроставши руки, вона тримала великого рушника.

Виходь!

Підводячись і виходячи з ванни, я повернувся до неї плечима. Вона обгорнула мене ззаду рушником, від голови до п’ят, і насухо витерла. Потім пустила рушник на