Бернхард Шлінк - Читець, Бернхард Шлінк

рахунок організації, яка вам видасться найсолідніша. Навіть можете, — засміялася вона, — якщо визнання має таку вагу, переказати гроші від імені Ганни Шміц.

Вона знову взяла в руки бляшанку:

— А її я беру собі.

12

Тим часом збігло цілих десять років. У перші роки після смерті Ганни мене мучили давні питання, чи я зрікся її і зрадив, чи впала на мене провина через те, що любив її, чи повинен був я і як саме відкаснутися, відмовитись від неї. Інколи я запитував себе, чи лежить на мені тягар відповідальності за її смерть. А інколи я був лютий на неї за те, що вона заподіяла мені. Та згодом та лють стала безсилою, а питання втратили вагу. І те, що я робив і чого не зробив, і те, що вона заподіяла мені, це все тепер стало моїм життям.

Намір описати історію моїх стосунків із Ганною виник у мене невдовзі по її Смерті. Відтоді я не раз переписував у голові нашу історію, щоразу трохи по-іншому, щоразу з новими образами, новими фрагментами дій і думок. Отож поряд із варіантом, який я написав, було й чимало інших. Доказ, що написаний варіант правильний, полягає в тому, що він написаний, а решта варіантів не написані. Написаний варіант прагнув бути написаним, а решта варіантів — ні.

Спершу я хотів написати нашу історію, щоб звільнитися від неї. Але, коли я мав таку мету, спогади не квапились мені на допомогу. Потім я помітив, як наша історія вислизає від мене, і, записуючи, я прагнув затримати її, але навіть так не міг привабити спогадів. Кілька років тому я дав спокій нашій історії. Я примирився з нею. І тоді вона повернулася до мене. Деталь за деталлю, і поєднані, зібрані, спрямовані так, що вже не засмучували мене. Що за сумна історія, думав я довгий час. Це не означає, ніби тепер я думаю, що вона щаслива. Я думаю, що вона правдива, і тому питання, сумна вона чи щаслива, не має ніякого значення.

Принаймні я так думаю тоді, коли просто думаю про неї. А якщо я все-таки почуваюся скривдженим і оживають знову колишні пережиті кривди, якщо почуваюсь винним, — коли повертається колишнє чуття провини, — то в сьогоднішній тузі та смуткові я відчуваю тугу і смуток давнини. Верстви нашого життя так тісно прилягають одна до одної, що в пізнішому ми завжди натрапляємо на попереднє, і то не як на щось закінчене й завершене, а як на сучасне і живе. Я розумію це. А проте інколи така ситуація видається мені нестерпною. Напевне, я написав про нашу історію все-таки тому, що хотів звільнитися від неї, навіть якщо не міг її позбутися.

Ганнині гроші, повернувшись із Нью-Йорка, я одразу переказав від імені Ганни Шміц Jewish Leagne Against Illiteracy, Єврейській лізі боротьби з неписьменністю. Я отримав коротенького, написаного на комп’ютері листа, яким ця Єврейська ліга подякувала пані Шміц за її пожертву. З тим листом у кишені я пішов на цвинтар, де поховано Ганну. То був перший і єдиний раз, коли я прийшов на її могилу.