Бернхард Шлінк - Читець, Бернхард Шлінк

й жахливе, аж поки я зміг видертись на нього й побачив нудні рядки занедбаних грядок і клумб. Я знав бруківку й гудронове покриття вулиць і чергування камінних плит, хвилястих базальтових кубиків, гудрону й жорстви на тротуарах.

Усе було знайоме мені. Коли серце вже не калатало, а обличчя не пломеніло, та подія між кухнею і порогом стала вже чимсь далеким. Я сердився на себе. Я втік, мов хлопчисько, замість виявити самовладання, якого я сподівався від себе. Мені ж не дев’ять, а вже п’ятнадцять. Щоправда, з’ясувати, як саме мало виявитись моє самовладання, я не зміг.

Ще однією загадкою була й сама та подія між кухнею і порогом. Чому я не міг відвести очей від неї? Вона мала сильне й розкішне жіноче тіло, пишніше, ніж у дівчини, яка мені подобалась і до якої я придивлявся. Я був певен, та дівчина не помітила, коли я розглядав її в басейні. А ця жінка була оголена теж не більше за тих дівчат і жінок, що я їх уже бачив у басейні. Крім того, була набагато старша за дівчину, про яку я мріяв. Мабуть, їй за тридцять. Дуже важко оцінити, коли не маєш того віку за собою або не бачиш, як він підступає до тебе.

Минуло багато років, і я здогадався, що не міг відвести від неї погляду не тому, що мене вабила її постать, а тому, що прикипів до її постави та рухів. Я просив своїх подружок одягнути панчохи, але не хотів пояснювати свого прохання, не розповідав їм про загадку події між кухнею і порогом. Отож моє прохання вважали за прагнення підв’язок та мережив, еротичної екстравагантності, що й виконували його в кокетливій позі. Але це було зовсім не те, від чого я не міг відвести погляду. Вона не позувала, не кокетувала. Не пригадую, щоб вона бодай коли-небудь удавалася до кокетства. Зате пам’ятаю, що її тіло, її постава та рухи інколи видавалися незграбними. І не тому, що була вайлувата. Радше здавалося, ніби вона увійшла в глибини свого тіла, віддалася йому і його власному, не порушеному жодним наказом мозку неквапному ритмові й забула про зовнішній світ. Оте забуття світу й проступало в її поставі та рухах, коли вона натягала панчоху. А незграбності тоді я не бачив, жінка була пластична, зваблива, спокуслива, і та спокуса виявлялася не в грудях, попі чи нозі, а в запрошенні забути у глибинах тіла про світ.

Тоді я ще не знав про це, бо знаю тільки тепер і не тільки пояснюю, а й уявляю собі ту подію. Згодом, коли я міркував, що довело мене до такого збудження, воно повернулося. Щоб розв’язати цю загадку, я пригадав подію, і дистанція, яку я створив собі, обернувши її на загадку, зникла. Я знову побачив усе перед собою і знову не міг відвести погляду.

5

Минув тиждень, і я знову стояв під її дверима.

Цілий тиждень я намагався не думати про неї. Але не було нічого, що могло б зацікавити мене та відвернути від неї: лікар ще не дозволяв ходити до школи, книжки після кількох місяців читання вже набридли мені; щоправда, інколи заходили друзі, але я так довго хворів, що їхні візити вже не могли налагодити зв’язків між моїм та їхнім повсякденням і ставали дедалі коротші. Я мав ходити на прогулянки, щодня трохи далі, але не напружуватись. А мені, певне, зарадили б якісь напружені зусилля.

Що за чарівлива пора, коли хворієш у дитинстві або в юності! Зовнішній світ, світ забав на подвір’ї, в садку чи на вулиці долинає до кімнати хворого тільки приглушеним шумом. А в кімнаті буяє світ історій і постатей з книг, що їх читає хворий. Гарячка, ослабивши сприйняття та загостривши фантазію, перетворює кімнату хворого на новий, водночас близький і незнайомий простір: на візерунках штор і шпалер проступають гримаси страховиськ, а стільці, стіл, книжкові полиці та шафа зростають до розмірів гір, будинків або кораблів, що постають і ніби на відстані руки, і водночас у незмірній далечині. Довгі нічні години хворого супроводять бамкіт годинника на церковній вежі, гуркіт поодиноких авто на вулиці та сліди їхніх фар, що сунуться по стінах і по стелі. Це години без сну, та аж ніяк не безсонні години, не години, коли чогось бракує, а години наповненості. Тужливі прагнення, спогади, страхи і жадання споруджують лабіринти, де хворий губить себе, знаходить і знову втрачає. То години, коли стає можливим усе: і добре, й лихе.

Але ці стани минають, коли хворий одужує. Та якщо хвороба триває досить довго, кімната хворого насичується тим усім, тож навіть тоді, коли неміч уже відступає й немає гарячки, він і далі блукає в лабіринтах.

Я прокидався щоранку з нечистим сумлінням, інколи з мокрими або вкритими плямами піжамними штанами. Картини і сцени, що снилися мені, були непристойні. Я знав, що мати, пастор, який здійснював обряд моєї конфірмації й давав мені духовні настанови і якого я поважав, і старша сестра, якій я звіряв таємниці свого дитинства, не лаяли б мене. Але, сповнені любові, вони дбайливо повчали б мене, а то було ще гірше за лайку. Надто непристойним було те, що ті картини і сцени, якщо вони не снилися мені пасивно, я активно вифантазовував.

Не знаю, звідки я набрався духу піти до фрау Шміц. Може, моє моральне виховання якось повернулося саме проти себе? Якщо погляд, сповнений пожадання, — таке саме зло, що й задоволення того пожадання, якщо активні фантазії — не менше зло, ніж учинок про який фантазують, то чому ж не перейти до задоволення і до вчинку? День у день я пересвідчувався, що не можу позбутися гріховних думок. Отож мені закортіло й гріховних учинків.

Були, щоправда, й дальші міркування. Похід до неї може виявитись небезпечним. Але ж, власне, та небезпека навряд чи реалізується. Фрау Шміц здивовано привітала б мене, почула б вибачення за мою дивну поведінку і приязно попрощалася б зі мною. Куди небезпечніше не піти до неї, бо ж існував ризик, що я не зможу позбутися своїх фантазій. Отож, пішовши, я вчиню слушно. Вона б нормально поводилась, я б нормально поводився, і все знову було б нормальним.

Ось на такі раціональні міркування спиравсь я тоді, обернувши своє жадання на основу дивовижних моральних обрахунків і змусивши замовкнути своє нечисте сумління. Але не це дало мені сміливості піти до фрау Шміц. Додала мені духу