Каролін Ламарш - День пса, Каролін Ламарш

неймовірно прекрасних природних перешкод. І все ж «сива жінка» — це звучить досить нечемно. Словом, я міркував про сивизну і німував. А журналістка тим часом терпляче поцікавилася: «Хочете мені про щось розповісти? Ми начебто збиралися поговорити про вашу роботу...». І вона поклала на стіл ручку й блокнот. Тоді я сказав: «Мадемуазель, робота у мене досить самотня». І замовк. Мені здавалося, що до цих слів нічого додати. Тієї ж миті, гадаю, власник пса саджав свого утриманця до автівки, щоби викинути його десь на стоянці обіч автостради. Господар прикріпив лижі до даху авта, запхнув валізи до багажника; перед очима у нього лежав папірець із адресою дівчини, за якою він їхав — він її майже не знав, зустрів у одному барі та й вирішив познайомити із зимовими видами спорту; не дивно, адже в неї був пишний задок або гарні цицьки — щось на кшталт Жермени, білявка, але з добре пофарбованим доглянутим волоссям і справжніми сукнями, що не скидалися на старі лахи. Тож він посадив собаку — туди, куди згодом мала вмостити свою жирну дупу дівуля; проте спочатку він простелив на сидінні шмату, яку викинув слідом за псом. А пес усе розумів — вони завжди усе розуміють, і пси, і корови, і коні — а пес тремтів і дивився зі свого господаря, жалісно підвиваючи.

«Самотня... — повторила за мною журналістка, і ручка зависла в повітрі. — Що ви хочете цим сказати? Дорогою вам нікого не трапляється? Ви сам у своїй... кабіні, вірно?». Я сказав, що вона все зрозуміла правильно, та коли ти сам, то можна досхочу поміркувати. Скажімо, про сиві верхівки гір. Вона здивовано зирнула на мене. «Про гори...» — повторив я. «Виходить, одноманітність автостради і самотність вашого фаху наштовхують на думки про гори?». Я ствердно хитнув головою і розповів їй про герра Ґрассмайра і його сина, що грав на акордеоні; і я не міг відвести очей від смоляно-чорного волосся журналістки, де не було жодного срібного пасма.

І справді, коли довго кермуєш вантажівкою, то перед очима постає стільки цікавого! Часом я навіть не помічаю краєвидів навколо. Дивно, та коли мені здалося, що я побачив пса, то раптом блискавично сяйнуло все, кожна дрібниця, ніби я щойно — на світанні — вирушив у дорогу. Однак була вже п’ята година вечора (це я добре пам’ятаю), березневого вечора, сповненого незбагненно-теплого, ніби молочного сяйва; подібна весняна погода зазвичай огортає все навкруги після тривалої зливи. Небо немов роздивляється землю крізь хмару пилку (однак для пилку ще зарано), а повітря ж таке чистеньке, з ніжно-білим прозорим серпанком; жодної іншої пори року такого не побачиш! Часом я уявляю, що це молоко струменіє з іще щільно закритих бросток на деревах, немовби сама природа світиться, перш ніж розквітчатись. Хтозна, певно, є цьому явищу й інші причини — скажімо, глід, що квітує на насипу посередині автостради; та навряд чи поодинокі кущики здатні на подібне неземне сяяння. Пригадую, що машин тоді було досить багато, але рух не затримувався, всі витискали до 120 км/год, тож якби пес перебіг автостраду, то катастрофи було б не уникнути. І все ж він таки перебіг автостраду повністю, — хтось мені це сказав, певно, отой ненормальний на ровері. Я не встиг запитати, що зі своїм залізяччям він забув на автостраді; до речі, велосипедист таки примудрився впасти, і тоді сів на узбіччі — його коліно кривавило, а він все повторював: «Він перебіг, він перебіг!». Певно, я дивився тоді в інший бік. Хай там як, а якщо пес і справді перебіг автостраду, то він мав бути страшенно прудким і вертким, і це справді диво, що не трапилося катастрофи.

Отже, того дня я був уважнішим, аніж зазвичай. Можливо, тому, що після зустрічі з журналісткою вже не хотів гратись у вигадки чи вмикати «Радіо Рахіль» (я часто так роблю, коли хочу поміркувати чи відпочити, не витрачаючи коштів). У них чудовий фольклорний репертуар, а ще вони розповідають про свята з дивними назвами: Пурим, Песах, Шабат... Розмовляють із учнями єврейських шкіл, де програма та сама, що й у звичайних школах, із тими самим атестатами наприкінці навчання, та все ж має бути якась відмінність — адже ці діти не бояться говорити про свою віру і розповідають про неї впевнено, майже радісно. І це так відрізняється від дурощів, що їх крутять на інших станціях — тих, які щоранку слухала Жермена, з обов’язковими гороскопом і порадами косметолога, рекламою і запитаннями про політику випадковому перехожому, який знається на цій дурні не більше за мене, адже щодня бачить лише паркан у кінці свого садка (якщо він у нього є) або свої нашмаровані черевики. «Радіо Рахіль» несло щось високе — ніби молочне світло бруньок линуло радіохвилями. Якби в мене були діти, то я хотів би, щоб вони народились євреями — через усім відомий розум цього народу, а ще тому, що досить часто євреї кажуть дуже дивні речі. Скажімо, кілька днів тому я чув, як один рабин заявив: «Антисемітизм — це не наша проблема. Це проблема інших». Так само я міг би сказати, що блохи — проблема не моя, а Жермени. І чекаючи на вирішення, терпіти укуси щодня.

Отже, про пса я написав до «Родинної газети» — це ж дуже важливе дискусійне питання! Наше суспільство стурбоване долею тварин — тож, я переконаний, відповідь не забариться. А щойно мій лист надрукують, я надішлю копію чорнявій журналістці. Стаття у журналі «Ніжність» теж уже вийде, напевно. Гадаю, та журналістка не зможе мене забути — так само і я не забуду пса, який біг при сяйві бруньок. Для неї я був таким собі видінням, як і вона для мене. Я в цьому переконаний. Треба, однак, щоби це видіння протривало довше, ніж свято Пурим чи молочний весняний серпанок. І, сидячи у кабіні посеред залитої кров’ю бійні, я смакуватиму це безугавне життєдайне проміння...

Битва із янголом

Дивно, але снів про того пса я ще не бачив, хоча видіння його шаленого бігу мене не полишає ані на мить. А втім, своїх снів я не пам’ятаю. Тоді, коли тільки прийняв сан, вони повнили мої ночі й думки, і рятувала від снів лишень робота. Нині ж мій телефон дзвонить усе раніше й раніше. Скоро мені виповниться шістдесят, у мене цервікоартроз, постійний біль у спині, а ще я маю п’ять парафій, входжу до складу чотирьох наглядових рад на заводах, трьох парафіяльних рад і двох товариств допомоги недужим.

Із усіх біблійних історій найдорожча