Каролін Ламарш - День пса, Каролін Ламарш

для мене та, де йдеться про боротьбу Якова з янголом. У миті сумнівів я подумки повертаюсь до неї — ніби саме тут криється таємниця мого покликання. Щоразу, перечитуючи оті рядки, відкриваю для себе нові й нові риси того дивовижного чоловіка, що якось уночі зважився на боротьбу — сил на яку йому вочевидь бракувало — і зрештою отримав від Бога право на зміну свого імені: «Не Яків буде називатися вже ймення твоє, але Ізраїль, бо ти боровся з Богом і з людьми, і подужав»[1].

Цілу зиму мої дух і тіло противилися проханням людей, однак у серці моєму, залишеному сонцем, весь час — мов у дереві, де нуртує холодне і тверде сі́м’я — лунали одні й ті самі молитовні слова: «Господи, як же звати мене насправді?!».

Та нині я знаю. Минулого понеділка, щойно я вздрів того пса на автостраді, як одразу почув ім’я, що ніби чекало на мене. Ошалілий загублений пес, який мчить так, ніби за ним женеться сама смерть, — ось хто я такий!

Сьогодні я зауважив, що янгол поранив Якова у «суглоб стегна»[2] — цей вислів прямо натякає на чоловічу силу; буцімто, щоби служити Богові, слід позбутися потенції. І це безсилля — подвійне, адже жодне ім’я не квапиться заступати те, яке було раніше. Я — священик, а не чернець, тож імені я не змінював, і під час миропомазання прийняв лише рану, а не визнання. І якщо монастирі дійсно є останніми бастіонами Церкви, хоча двері їхні відкриті так само широко, як і двері парафій — то лише тому, що там знаходять притулок чоловіки і жінки, які, приймаючи сан, змінюють і свої імена. Ми ж, парафіяльні священики, маємо лишень одне обличчя — достоту як вірні, які слухають нас. Кожен носить ім’я, раз і назавжди дане батьками, які хрестять дітлахів іменами, що хотіли би мати самі. Гадаю, саме так я отримав ім’я «Жан» — імення улюбленого апостола, який, під час останньої вечері, поклав голову Ісусові на груди. Паства кличе мене абатом Жаном або месьє абатом. Однак, на відміну від чоловіків, які стають мені за братів, коли приходять і сідають переді мною в церкві, я сили не маю — її забрав Бог, а я її віддав йому, і не знав жодної жінки, принаймні у тому сенсі, в якому слово «знати» вживається в Біблії: пізнати тілесно.

Софія не відвідувала мес. Тридцять років тому — але тоді вона тільки-но народилася — вона, певно, ходила би туди, як і всі. Тоді зміну пір року вгадували за церковним календарем. Кожна неділя була новим етапом, провести парафію через який мусив я, пастор; кожна неділя для всієї громади позначала зміну доби — від Адвенту до Різдва, від Великого посту до Великодня, від Вознесіння до Трійці. У моєму храмі мене завжди оточували порядні люди із плоті і крові — і серед них ніколи не бракувало негідників, дурних і байдужих, із тих, кого вигнав із храму Христос. Нині залишилися тільки байдужі — а ще кілька фанатиків, чий запал межує із істерією. Людство, позбавлене сили. Що ж, зрештою, я отримав тих парафіян, на яких завжди заслуговував, — відображення того, на кого перетворився сам.

Софія ж не була такою, як решта. І коли намагаюся визначити — якою ж саме вона не була, — приходить нав’язливий образ пса із автостради: ця жінка відрізнялася від інших так само, як оцей пес від решти псів або як псалом 22-й (що його шепотів Ісус на хресті)[3] від будь-якої папської булли. Намагаючись окреслити цю відмінність, я відчуваю її зв’язок із чимось надзвичайно тонким, непомітним на перший погляд.

Уявімо дві абсолютно однакові лискучі мушлі. Я беру їх у руки, і одна — певно, тому, що я тримаю її у лівій руці, — нібито віддає сильнішою присутністю. І саме її я покладу до кишені, саме її випадково розіб’ю згодом. І якщо я поміняю мушлі місцями — навіть у правій руці вона гучніше закликатиме до моєї уваги. Тож другу я викидаю, залишаю мушлю, що причарувала мене, що наповнила мене силою. А трохи згодом — скажімо, за день, — я перевертаю її і роздивляюся пильніше. І помічаю подряпину, недосконалість, рану, де збирається бруд і куди лине погляд, — і хочеться зазирнути у саме серце мушлі, куди ані бруд, ані погляд проникнути не може.

Дивно, що, намагаючись визначити Софію, я говорю про мушлі, хоча перед тим згадував про пса і псалом. Просто мушлі начебто простіші за живих істот і людей і зовні — але лише зовні — видаються менш небезпечними, аніж псалми, що здатні розщепити вас надвоє, дати відчути себе слабкими, неначе дитина або чоловік, якого щойно залишила кохана жінка.

Кілька років тому (тоді священики ще мали змогу поїхати у відпустку, не сплюндрувавши парафію пошуками тимчасового заступника) я провів два тижні в Нормандії. Там на пляжі я підібрав гальку, на нижньому боці якої (верхній був бездоганно гладеньким) побачив явний грубий розкол — вузький по краях, широкий і покручений посередині. Знайшовши цю мушлю — чи радше коли вона потрапила нібито випадково мені під руку, подряпавши долоню невидимими зазубринами, — я спочатку тримав її горизонтально і був причарований нею: у моїй долоні лежала загадкова, глибинна посмішка мінералу, який змінювала колір щоразу, як сонце затуляла хмаринка; цноти в її нерівностях і мережаному зуб’ї було не менше, ніж у вустах, що розтулялися, коли я підносив до них оплатку. «Усмішка Господа» — зворушено подумав я і подався далі блукати собі уздовж хвиль. Повернувшись до себе, поклав гальку перед образом Діви, на якому щовечора спалахували відблиски від червоної воскової свічки.

Невдовзі після зникнення Софії — тобто кілька тижнів тому — я відчув потребу зігріти усмішку у своїй руці, підбадьоритися. Коли розімкнув пальці, камінь стояв на моїй руці вертикально. І я раптом збагнув: я тримав те, що досі було недоступне для мене — жіночу піхву, ­рожево-набубнявілу, зіткану зі складок, витонченого мережива; цю піхву я міг пестити, навіть лизати, бо якщо палець був занадто товстий, аби проникнути в неї, то язик легко прокладав собі шлях, зігріваючи краї розрізу, закруглені хвилями, мов готичний фриз, затемнений часом.

Я так докладно зупиняюся на цьому камені лише тому, що нині він нагадує мені про Софію і той період життя, що скидався на Царство Боже на землі. А поява пса, який сліпо блукав автострадою, — навпаки — вказувала тільки на неї, достоту як у псалмі 22-му лунає відчай тих, кого залишив Господь: «Я — мов вода, яка витікає, і кістки мої всі трощаться; серце моє — мовби віск, що стікає у