Бор Стенвік - Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік

– У теорії, – відказує Крістофферсен. – Але є багато практичних викликів. Це ті, про які ми тут не будемо говорити.

А тепер все стає цікавішим.

– Ми вже і так працюємо надто відкрито, у всіх країнах НАТО, – промовляє фізик Даніела Гайнріхен із вибачливою усмішкою. – Якщо постійно розповідати медіа про свою діяльність, то це надто полегшить справу людям зі злими намірами.

– Це якраз принцип того, з чим ми маємо справу, – каже Крістофферсен. – Якщо хтось знає, що саме шукає, завжди буде легше зрозуміти, що це обман. Так це насправді працює з усіма обманами – якщо ви раніше цього не бачили і сподіваєтесь побачити щось справжнє, вас набагато легше обманути. А тому ми ніколи не показуємо, який вигляд мають наші розробки, незважаючи на те, в робочому вони стані чи ні.

Той, хто не має спеціальних сигналів для наслідування, у відправній точці розглядатиме вхідну інформацію як правдиву.

– Повсякденне життя дуже втомлювало б, якби вам потрібно було постійно перевіряти всі факти, – каже Сьодерблом. – У мене є донька, яка полюбляє бавитися вказуючи, що на моїй сорочці пляма, а потім вона хапає мене за носа, коли я дивлюся вниз. Вона веде постійний підрахунок, скільки разів так може зробити. Я не завжди можу думати про те, в який момент вона дуркує, тож вірю їй. Це по-людськи – у відправній точці ми віримо в усе.

Обман залежить від довіри. Іммануїл Кант, основоположник філософії етики, відомий своїм категоричним імперативом: не роби іншим того, чого не хочеш, щоб вони робили тобі. Одним з аргументів, які слугують за основу його правилу, є те, що якщо всі почнуть брехати, ніхто вже нікому не буде довіряти, тож брехня втратить сенс. Становище брехуна також залежить від довіри, ідеальна позиція для нього – бути єдиним ошуканцем серед наївних та довірливих співгромадян. Але який першопочаток, яка наша сутність? Чи правдива модель «раю та змія-спокусника»: що ми, люди, за своєю натурою чесні, з чого паразитивно користають кілька маніпуляторів, і чи є тоді їхня схильність до обману своєрідним дефектом? Чи навпаки, всі ми насправді брехуни, яким, лише з огляду на суворі правила та систему покарань, вдається стримувати своє прагнення до обману? Перш ніж зайти так далеко, варто зазначити, що та гра, яка відбувається між людьми на війні та у повсякденному житті, має більш давні корені, ніж такі сучасні поняття, як довіра та обман.

Пусті погрози

За назвою «вабливий краб» (або ж «краб-скрипаль») видається дружелюбним створінням, і там, де ці істоти збираються разом на пляжі у тропіках, вони справляють захопливе та приємне враження. У них одна непропорційно велика клешня, що може сягати довжини самого тіла, і переважно вона кольору, який легко впадає в око: жовта чи рожева. Коли вони піднімають її та «махають», скидається на те, немовби вас весело запрошують пограти в пляжний волейбол. Однак ці жести можна тлумачити і набагато більш тривожно. Його латинська назва Uca Pugilator більш промовиста, адже спрямовує думки у бік боксерів, які погрожують кулаками, а гігантська клешня скидається радше на грізну зброю у ближньому бою.

Самці крабів постійно кидають виклик один одному на битву, аби захопити холостяцькі помешкання один одного, вони риють нори в землі. Крім того, вони борються, щоб справити враження на самок. Вони перехоплюють, штовхають і кидають одне одного, і в найгіршому разі один з них може втратити велику клешню. Оскільки та сама частина тіла використовується для приваблювання самок, краб без клешні має кепський вигляд, але, на щастя, виростає нова клешня. Проте у деяких видів нова клешня є другосортною. Вона не така велика, як попередня, не така ж загрозлива і не така міцна. Ці краби сновигають серед своїх озброєних братів, немов із іграшковими пістолетами, і повинні покладатися виключно на візуальне залякування.

Серед біологів така тактика називається «нечесним сигналом» (dishonest signal). Природу можна вважати полем битви, де криваві переможці передають свої гени далі. Але природа також сповнена боїв, які не ведуться активно. Тварини, які лякають одне одного загрозою нападу чи просто своїм загрозливим виглядом, подають сигнали, що запобігають фізичним протистоянням. Теорія сигналів досліджує, як надсилаються та приймаються повідомлення про силу та небезпеку та як ці сигнали еволюціонують. Чесні сигнали (honest signals) є ключовим терміном, що вживається, наприклад, описуючи те, як антилопи високо стрибають у повітрі – просто біля левів. Можна собі уявити, що ці зависання в повітрі передають повідомлення: подивіться, наскільки я проворний, немає сенсу бігти за мною, навіть не намагайтеся. Ці стрибки у повітрі є «чесними», бо їх неможливо сфальсифікувати. Сам сигнал затратний, у тому сенсі, що подати його можуть лише ті, хто насправді володіє необхідними ресурсами.

Але так само існують і нечесні сигнали. Як і фальшивий Rolex, вони виглядають затратними і справжніми для більшості людей, наповнюючи конкуренцію страхом обману. Для біологів нечесні сигнали також нелегко відрізнити від чесних – зрештою, сигнали достатньо розвинулися, аби завадити своїм побратимам по виду їх виявити, тож чому дослідникам іншого біологічного виду мало б це вдаватися краще? Тим не менш, відомі випадки, коли кмітливі біологи змогли розкусити ці витівки, як-от у випадку раків-богомолів, довжина тіла яких може сягати до 30 см. Упродовж семи з восьми тижнів у них міцний панцир і небезпечні клешні, але на восьмий тиждень вони міняють панцир, стаючи вразливими протягом періоду, поки їхня нова оболонка не стане міцною. У цей непевний час вони компенсують свою загрозливість клешнями, часто поєднуючи це із фальшивими нападами, сподіваючись налякати противника. В іншому разі вони повинні відступити так швидко, наскільки це дають змогу їхні слабкі ноги. Тиждень перед зміною панцира вони витрачають на формування своєї репутації, погрожуючи частіше, ніж це супроводжується реальними атаками.

Вабливий краб є ще одним винятком, якому вдається обманювати своїх побратимів, але не дослідників. Може здатися, що краби судять про бойові здібності супротивників із довжини клешні, не зважаючи на те, що нові вирости тоншої будови. Дослідницька група, очолювана Патрісією Беквелл, у 2000 році виявила, що краби-брехуни слабші і не можуть конкурувати з іншими в бою. Але все-таки вони непогано справляються, уникаючи фізичних конфронтацій та знаходячи покинуті земляні ями, де можна спокійно жити, а не боротися за них. Оскільки самки крабів теж не могли відрізнити другосортну клешню від оригінальної, цим крабам-імітаторам вдавалося розмножуватися так само добре, як і іншим. У статті дослідники пишуть, що до 44 % крабів у колонії можуть мати вторинні клешні, тому вони припускають,