Шекспір Вільям - Ромео і Джульєтта, Шекспір Вільям

Та що! Вона
очами розмовляє. Відповім їй.
Я надто смілий: не до мене річ.
Дві найпрекрасніші на небі зірки,
десь поспішаючи, тим часом просять
її очиці просвітити в небі.
Коли б вони змінялися місцями!
Яскраве личко пристидило б зорі,
як денне світло лямпу. В небесах
так засвітилися б її очиці,
що заспівали б, ніч забувши, птиці.
Глянь, як схилилася на руку личком!
Коли б я рукавичкою зробився,
й щоки її торкнувся!
Джульєтта
Ах!
Ромео
Щось каже.
Ще слово, світлий анголе! Бо ти
згори така моїм очам осяйна,
як неба посланець легкий очам,
білкатим від напруги й здивування,
людей, що падають, аби уздріти,
як він переступає мляві хмари
й глибинами етеру пропливає.
Джульєтта
Ромео мій! О, чом же ти Ромео?
Зречися батька і відмовся ймення.
Коли ж не хочеш — поклянись кохати —
і я не буду більше Капулетті.
Ромео
Чи ще послухати, чи обізватись?
Джульєтта
Лише твоє ім'я мені вороже.
А ти — ти сам — і зовсім не Монтеккі.
Бо що Монтеккі? Не рука й не чоло,
та й не долоня і не інша частка
людини. О! Назвись іменням іншим!
Бо що таке імення? Хай ми розу
назвем інакше — аромат лишиться.
Так і Ромео — будь він не Ромео —
довершеним таким же буде завжди
й без цього ймення. Скинь його, Ромео,
й за нього, що не єсть тебе частина,
візьми мене усю!
Ромео
Ловлю на слові.
Назви коханим — охрещуся знов.
Я відтепер не буду вже Ромео.
Джульєтта
Хто ти, що, заслонившись тьмою ночі,
підслухав мій секрет?
Ромео
Не знаю, як тобі
іменням відказати, хто я:
моє ім’я для тебе ненависне,
бо з давніх літ воно для тебе ворог.
Будь на письмі, його я вмить порвав би.
Джульєтта
І сотні слів не випив ще мій слух
із уст, оцих, а я вже знаю голос.
Чи не Ромео ти, чи не Монтеккі?
Ромео
Ні, ні, коли цього не хочеш ти.
Джульєтта
Як ти прийшов сюди, скажи? Й для чого?
В саду високий мур, не перелізти.
Тут певна смерть тобі, коли побачить
тебе хто-небудь з родичів моїх.
Ромео
Над мур злетів я на любовних крилах,
бо каменю любови не спинити.
Що тільки може — те любов і сміє.
Тим я й про родичів твоїх не дбаю.
Джульєтта
Вони уб’ють тебе, коли побачать.
Ромео
Та ба — мені твої страшніші очі,
ніж двадцять їх мечів. Поглянь лиш любо,
і марною мені їх злоба стане.
Джульєтта
Нізащо я не хочу, щоб ти стрів їх.
Ромео
Від їх очей мене ховає ніч.
Люби мене, й нехай зустріну їх.
Від злоби їх для мене вмерти краще,
ніж далі жити без твого кохання.
Джульєтта
Хто показав тобі сюди дорогу?
Ромео
Найперш любов мене шукати вчила.
Я в неї ради — їй очей позичив.
Не лоцман я, та будь ти й так далеко,
як берег, митий щонайдальшим морем,
плисти я зважусь по такі товари.
Джульєтта
Ти знаєш, маска тьми мій вид ховає,
а то б укрив його дівочий сором,
що ти підслухав мою мову сюніч.
Я б рада звичаю триматись, рада
тих слів зректися. Та прощай, звичайність!
Чи любиш ти мене? Ти скажеш: так.
Я слову вірю. Бо, якби поклявсь,
ти міг би зрадити. З любовних зрад
сміється Зевс, як кажуть. О, Ромео!
Як любиш, то скажи мені по правді.
Коли ж гадаєш, що мене ти легко
здобув, насуплюсь я й лукавством змушу,
щоб залицявсь. Та ні, нізащо в світі.
Ти надто до душі мені, Монтеккі —
й за легковажну мене взяти можеш.
Та вір, синьйоре, я вірніша буду,
ніж ті, що вміють неприступність вдати.
Я мала б неприступнішою бути,
та перш підслухав ти,— ніж я те знала,—
мою любов. Отож, пробач мені,
й цю здатливість не май за легковажність,
що темна ніченька отак відкрила.
Ромео
Синьйоро, місяцем отим клянуся,
що облямовує срібло́м верхівлі...
Джульєтта
О не клянися місяцем несталим,
що міниться дванадцять раз на рік,
щоб не мінилось так твоє кохання.
Ромео
Чим же клястися?
Джульєтта
Не клянися зовсім,
або самим собою поклянися,
цим божеством, якому я вклоняюсь:
тоді повірю я.
Ромео
Коли це серце...
Джульєтта
Ні, не клянись. Хоч ти моя утіха,
та втіхи мало в цім контракті скорім,
бо необдуманий він і раптовий,
як блискавка, що гасне перше, ніж
хто скаже "блискає". Добраніч, милий!
Ця брость любовна, вистигши улітку,
як зійдемось, прекрасним цвітом стане.
Добраніч. Хай же сну крило ясне
приспить тебе, так само, як мене!
Ромео
Чи так мене й покинеш сумувати?
Джульєтта
Яку ж тобі іще утіху дати?
Ромео
Любовними клятьбами обміняймось.
Джульєтта
Перш, ніж просив ти, я клятьбу дала —
і хочу, щоб я знов клястися мала.
Ромео
Назад її б хотіла взяти? Нащо?
Джульєтта
Щоб щиро знов її тобі віддати.
Того я тільки хочу, що вже маю.
Як море, моя щедрість неосяжна
й любов глибока. І що більш даю,
більш маю, бо обом немає краю.
Мамка кличе з середини.
Я чую шум. Добраніч, мій коханий!
Іду, йду, мамко! Вірний будь, Монтеккі.
На хвильку залишись, я вийду знов.
Виходить.
Ромео
Благословенна ніч! Та я боюсь,
що ніч це — й лише сон мені приснився,—
занадто гарний, щоб правдивим бути.
Знову виходить Джульєтта, вгорі.
Джульєтта
Ромео, ще три слова — й на добраніч.
Коли твоє кохання чесне й ціллю
шлюб маєш, звістку дай мені ти завтра
через мого до тебе посланця,
де і коли ти шлюб хотів би взяти.
До ніг тобі складу я все, що маю,
й піду з тобою, пане мій, край світу.
Мамка
(з середини)
Синьйоро!
Джульєтта
Іду! — Коли ж недобре ти замислив,
прошу тебе...
Мамка
(з середини)
Синьйоро!
Джульєтта
Зараз, зараз!
Не силуйся, покинь мене журитись.
Я завтра надішлю.
Ромео
Клянусь душею...
Джульєтта
Сто раз добраніч, любий мій!
Ромео
Ні, сто раз гірша, в темряві такій!
До любки йдеш — від книг школяр той мов,
від любки — мов школяр у школу знов.
(Відходячи)
Знов виходить Джульєтта, вгорі.
Джульєтта
Ромео, стій. Сокольників би голос,
щоб сокола вернути знов до мене.
Неволя хрипла крикнути не може.
А то б я грот, де ехо спить, роздерла
й примусила б захрипнути його,
повторюючи ім’я мого Ромео.
Ромео
Моя душа мене на ймення кличе:
сріблом бринить вночі коханців мова,
як для вушей чутких музика ніжна.
Джульєтта
Ромео!
Ромео
Мила!
Джульєтта
О якій же завтра
до тебе посилати?
Ромео
О дев’ятій.
Джульєтта
Гаразд. Мов двадцять літ до того часу.
Забула я, нащо тебе вернула.
Ромео
Я почекаю, поки ти згадаєш.
Джульєтта
Забуду я, тебе поблизу мавши,
й гадаючи, як радісно з тобою.
Ромео
Стоятиму, щоб ти таки забула —
і сам забуду інший дім, крім цього.
Джульєтта
Вже світ. Хотіла б я, щоб ти пішов,
але не далі, ніж та пташка з рук
у пустуна, що геть її попустить,
як в’язня бідного у витих путах,
і знов шнурком до себе тягне, надто
закохано-ревнивий, щоб пустити.
Ромео
Хотів би бути нею в тебе!
Джульєтта
Та́кож
І я. Та ласкою тебе я вбила б.
Така солодка мука це прощання,
що я отак прощалася б до рання.
Виходить.
Ромео
Хай сон приспить тебе крилом ясним.
Хотів би бути я сном любим тим!
Тепер до панотця піду,— спитати
у нього помочі й про все сказати.
Виходить.

СЦЕНА 3
Келія отця Лоренцо.
Входить отець Лоренцо з кошиком.
О. Лоренцо
Сміється ранок хмурим ночі тіням
і хмари східні він пестрить промінням
од вогняних Титанових коліс.
Не встигне сонце оком пломенистим
привіт послати дню й лугам росистим,
як я зібрати мушу в кошик свій
і труйне зілля й добрий цвіт живий.
Земля для всіх — могила й мати рідна:
ховає одного, а іншим плідна;
від неї роджені тьми тем дітей,
ми бачим, ссуть з її живих грудей.
Те між усіх велику силу має,
й всі — різні, й зовсім незначних — немає.
О! Дужа благодать, живущий чин
є в якостях каміння та рослин:
недоброго бо не живе такого,
щоб з нього не було добра якого;
і доброго, що зведене з пуття
не наверталося б на зле життя.
На зло добро, недобре вжите, сходить,
зло ж часом дія гідна благородить.
В дитячих жилках квітів кволих сік
отруту містить і цілющий лік:
він запахом людину звеселяє,
а смаком — серце і чуття вбиває.
Два люті вороги зійшлись на бій
у зіллі й людях: благо й намір злий.
І там, де гірший забирає гору —
стинає нагла смерть рослину хвору.
Входить Ромео.
Ромео
Добридень, отче!
О. Лоренцо
Benedicite.*
Чом рано так мене вітаєш ти?
Лиш той, кого турбота точить нишком,
прощається так скоро вранці з ліжком.
Турбота знана лиш старим очам,
а де турбота — сну немає там.
Де ж тіло молоде своє розправить
юнак безпечний — любий сон там править.
Тим-то я й думаю, що в час такий
печаль якась-то сон урвала твій.
Як не вгадав я, то дійду я правди,
сказавши: сюніч зовсім ще не спав ти.
*Benedicite (лат.) — будь благословен.
Ромео
Спочинок кращий сюніч я здобув.
О. Лоренцо
Крий боже! Чи не в Розаліни був?
Ромео
Не в Розаліни, отче, стрінув день я;
забув я вже ті муки й те імення.
О. Лоренцо
Це добре, сину; звідки ж ти прийшов?
Ромео
Скажу я перш, ніж ти спитаєш знов.
Із ворогом сюніч бенкетувавши,
від когось рану я дістав, завдавши
такої ж рани і йому. Лиш ти
зумієш ліків нам обом знайти.
На ворога я зла не покладаю,
бо ж і для нього ліків я благаю.
О. Лоренцо
Простіш, простіш,— непевним бо гріхам
непевне я і відзволення дам.
Ромео
Тоді простіш: учора на бенкеті
я закохався в доньці Капулетті;
я в ній, вона в мені. В нас лад у всім,
крім того, любий отче мій, у чім
ти лад даси нам шлюбом. Де зійшлися,
як покохалися й заприсяглися,
скажу дорогою. Ти ж згоду дай —
і шлюбом нас сьогодні ж поєднай.
О. Лоренцо
Святий Франциску! Що за дивна зміна!
Забулася так швидко Розаліна?
Виходить, міститься у юнака
не в серці, а в очах любов палка?
Jesu Maria!* Сльози без упину
недавно ще ти лив за Розаліну!
Скільки ж того розсолу марно йде
на те кохання, що його й не жде!
По небу ще пливе твоє зітхання,
мені ще чується твоє стогнання,—
та що! І там, де сліз котивсь потік,
у тебе слід іще не змито з щік!
Ти ж кожний день і кожную годину
все побивавсь, було, за Розаліну.
Змінивсь ти? Знай же: падають жінки
лиш там, де неміцні чоловіки.
*Jesu Maria! (лат.) — Ісусе, Маріє!
Ромео
Ти ж ганив, що люблю я Розаліну.
О. Лоренцо
Не за любов, а за шаленство, сину.
Ромео
І поховати наказав любов.
О. Лоренцо
Та не на те, щоб іншу ти знайшов.
Ромео
Не гань мене: в тій, що тепер кохаю,
своєму серцю відгук повний маю.
А та...
О. Лоренцо
Та́ знала, що любов така
не дуже то й читати ще метка.
Ходім, гонивітре. Тобі в цім ділі
я поможу для однієї цілі:
після союзу вашого, ачей,
любов'ю стане злоба двох сімей.
Ромео
Скоріш! Бо дорога хвилинка кожна.
О. Лоренцо
Не квапся: поспішивши й впасти можна.
Виходять.

СЦЕНА 4
Вулиця.
Входять Бенволіо та Меркуціо.
Меркуціо
Де в біса наш Ромео може бути?
Приходив сюніч він додому?
Бенволіо
Не до свого.