Коцюбинський - Коні не винні, Коцюбинський

по­чи­на­лась лу­ка. Тут пас­лись ко­ро­ви й ло­ша­та. Пас­ту­шок Федько, вгле­дiв­ши па­на, зняв рва­ний кар­туз i так сто­яв, бо­сий, з тор­бин­ка­ми че­рез пле­че.

- Надiнь кар­туз! - гук­нув Ар­ка­дiй Пет­ро­вич.

Пастух не до­чув i бiг до нього.

- Картуз… кар­туз на­дiнь!

Корови розб­ре­ли­ся по лу­цi, глад­кi, со­чис­тi, як i тра­ва. Ло­ша­та пiд­ня­ли го­ло­ви до ха­зяїна сво­го й че­ка­ли, нап­ру­жив­ши жи­ли на мiц­них ши­ях, го­то­вi плиг­ну­ти i пом­ча­тись по лу­цi на то­неньких ту­гих но­гах.

Пiдiйшов до лю­би­мо­го Васьки i по­чав чу­ха­ти шию, а Васька пок­лав на пле­че йо­му мор­ду, мрiй­но зм'якшив­ши ви­раз по­лох­ли­вих очей. I так во­ни дов­го сто­яли в якiй­сь звi­ря­чiй при­яз­нi, i обом бу­ло приємно - од­но­му чу­хать, а дру­го­му чу­ха­ним бу­ти.

"I се за­бе­руть…" - гiр­ко по­ду­мав Ар­ка­дiй Пет­ро­вич, ру­ша­ючи да­лi.

Вiн йшов по свi­жiй тра­вi, вог­кiй од мо­ча­ра, а сон­це за­па­ли­ло зе­ле­ним вог­нем кiнський ща­вель i стов­бу­ри бу­дя­кiв.

Щось бу­ло сьогод­нi при­над­не, особ­ли­ве в йо­го зем­лi, мов на об­лич­чi не­бiж­ки, з якою жив цi­ле жит­тя, а те­пер му­сить про­ща­тись на­вi­ки. Якiсь квiт­ки i зе­ла, не­ви­да­нi пер­ше, ти­ха лас­ка­вiсть кон­ту­рiв, за­па­хи трав i зем­лi, теп­лi рiд­нi прос­то­ри.

Високi вер­би шу­мi­ли над ро­вом, i не­бо мiж ни­ми си­нi­ло, на­че емаль. Пе­рес­ко­чив окiп, ску­пав­шись у ма­те­рин­цi i по­ли­нях, i знов опи­нив­ся на стеж­цi. По од­нiм бо­цi хви­лю­ва­ло­ся жи­то, по дру­гiм - жов­тi­ла гли­нянч кру­ча, з чуб­ком чер­во­них ма­кiв. Як гар­но! Йо­му зда­ва­лось, що вiн тут впер­ше. Чи не чу­же ча­сом? Нi, вiн iшов по свой­ому. Див­но, як вiн ма­ло знає маєток. Му­хи бри­нi­ли в квiт­ках. Миш­ка пор­па­лась в гли­нi i ню­ха­ла ям­ку. Стеж­ка ла­гiд­но здiй­ма­ла­ся вго­ру i про­па­да­ла мiс­ця­ми в гус­тих ло­пу­хах. Те­пер по­ле все шир­ше розк­ри­ва­ло свої ра­ме­на, все да­лi розс­те­ля­ло свою оде­жу, i, ко­ли вiн зiй­шов на гор­бок, пе­ред ним вста­ли в пов­нiй кра­сi всi ни­ви, зе­ле­на пля­ма низької лу­ки, да­ле­ка сму­жеч­ка лi­су. I тут, сто­ячи в осе­ред­ку, своєї зем­лi, вiн бiльше по­чув, нiж по­ду­мав, що нi­ко­му її не од­дасть.

- Буду стрi­ля­ти, ко­ли прий­дуть…

Се так нес­по­дi­ва­но вир­ва­лось вго­лос, що вiн не по­вi­рив i озир­нув­ся.

Хiба се вiн?

Але нав­ко­ло тiльки ни­ви ко­ти­лись з горб­ка на гор­бок.

Йому зро­би­ло­ся стид­но. Фу, яке свинст­во!.. Ски­нув кар­туз i ви­тер пiт з ло­ба. Нев­же вiн дiй­шов би до то­го? Оче­ви­дяч­ки - нi. Хi­ба вiн мо­же пi­ти про­ти се­бе, про­ти усього, у що вiн вi­рив, з чим не таївся нi пе­ред ким. Та­ких, як вiн, горст­ка, i що во­ни зна­чать у ве­ли­кiм про­це­сi жит­тя? Кiлька за­сох­лих лис­точ­кiв на зе­ле­но­му свя­тi вес­ни. На­ту­рально, з гряд­ки ци­бу­лi ви­жить не мож­на, до­ве­деться на ста­рiсть слу­жи­ти. Двi ма­ленькi кiм­нат­ки на пе­ред­мiс­тi. Ста­ра са­ма го­тує їсти. Вiн хо­дить з ко­шич­ком на ба­зар. Став са­мо­вар, Ар­ка­дiй!.. Справ­дi, чи вiн вмiв би нас­та­вить? Тре­ба нав­чи­тись. Ан­то­ша та Лi­да за­роб­лять на хлiб, во­ни мо­ло­дi. А то­бi. Миш­ко, до­ве­деться за­бу­ти про кре­ми та смач­нi кiс­точ­ки…

Дурна Миш­ка на­че зра­дi­ла та­кiй перс­пек­ти­вi. Ска­ка­ла йо­му на но­гу i умас­ти­ла зем­лею шта­ни. Але що там шта­ни! Йо­му на­вiть приємно бу­ло уяв­ля­ти се­бе убо­гим, за­бу­тим, стер­тим ве­ли­ким про­це­сом. Вiн му­че­ник i доб­ро­вiльно не­се свiй хрест… Чув, що йо­го тi­ло приємно па­рує, ди­хан­ня чис­те i лег­ке, а жаль до се­бе збуд­жує апе­тит. Та­кий мо­ло­дий апе­тит i -здо­ро­вий, що прос­то чу­до! Чи до­га­да­ються тiльки нас­ма­жи­ти на ве­че­рю мо­ло­дих пе­че­ри­чок, так, як вiн лю­бить: цi­ленькi об­ли­ти сме­та­ною доб­ре i ожи­ви­ти зе­ле­ним пе­ром ци­бульки… Тре­ба бу­ло ска­за­ти Мот­рi… Чорт по­бе­ри! Завж­ди iс­то­рiї вся­кi збу­рю­ють йо­му кров, зму­шу­ють гра­ти. Але, влас­ти­во, чи бу­ло що на­вiть? Якiсь пох­вал­ки фан­тас­тич­нi, дур­нi пог­ро­зи. Во­ни роз­вi­ються за­раз, ко­ли по­ба­ла­кать з се­лом. Все бу­де, як бу­ло до­сi, ти­хо i мир­но, бо щоб у нього хто зва­живсь одiб­рать зем­лю… У нього? Ха-ха!..

- Мишко, аvan­ti!..

Однак вдо­ма i не ду­ма­ли по­да­ва­ти ве­че­рю.

Софiя Пет­рiв­на че­ка­ла на нього на ган­ку, i не встиг вiн на­вiть ски­нуть кар­туз, як во­на на­пус­ти­ласьна нього:

- Аркадiй, ти маєш дi­ти!

Пiд очи­ма в неї чор­нi­ли кру­ги.

- Ну, маю, сер­це.

- Тут не до жар­тiв. Ти по­ви­нен до гу­бер­на­то­ра їхать…

Аркадiй Пет­ро­вич зни­зав пле­чи­ма i од­вер­нув­ся.

- Треба про­ха­ти, щоб вiн за­раз прис­лав ко­за­кiв.

- Вибачай, Со­ню, ти го­во­риш дур­ни­цi.

- А що ж, че­ка­ти, щоб му­жи­ки зем­лю заб­ра­ли?

- Ну й за­бе­руть. Зем­ля до них на­ле­жить.

- Ти по­мi­шав­ся на лi­бе­ральних iде­ях. Ко­ли ти вже за­тяв­ся, я їх са­ма пок­ли­чу.

- Я не по­терп­лю ко­за­кiв в се­бе.

- Без них не обiй­деш­ся.

- А я зроб­лю скан­дал… Я не знаю, що зроб­лю… Пi­ду в тюр­му… На Си­бiр пi­ду…

- Аркадiй, го­луб­чик…

- …На ка­тор­гу пi­ду, а не по­пу­щу…

- Зрозумiй же, Ар­ка­дiй…

Але вiн не хо­тiв ро­зу­мi­ти. Роз­шу­мiв­ся, як са­мо­вар, що ось-ось має збi­га­ти. Кри­чав, весь чер­во­ний i мок­рий, ту­пав но­га­ми i так ма­хав ру­ка­ми, на­че пе­ред ним бу­ла не жiн­ка, а на­вiс­нi ко­за­ки.

Так з роз­мо­ви нi­чо­го й не вий­шло, тiльки ве­че­рю йо­му зiп­су­ва­ли. Тим бiльше, що за­бу­ли зас­ма­жи­ти пе­че­рич­ки.

- А де ж Ан­то­ша?

Його при ве­че­рi не бу­ло.

I з то­го, як змi­ша­лась Со­фiя Пет­рiв­на, по­яс­ня­ючи щось нi­се­нiт­не, як за­тис­ну­ла Лi­да ус­та, вiн до­га­дав­ся, що од нього щось кри­ють.

Але нi­чо­го не од­по­вiв.

Другого дня Ар­ка­дiй Пет­ро­вич про­ки­нувсь в по­га­нiм наст­рої. Вже в то­му, як Сав­ка внiс во­ду i з грю­ком пос­та­вив на уми­вальник, а ви­хо­дя­чи, ляс­нув две­ри­ма, вiн по­чув не­по­ва­гу до се­бе.

"Знає, шельма, що му­жи­ки завт­ра од­бе­руть зем­лю, а з го­лод­ран­цем нi­чо­го це­ре­мо­нiї гну­ти…"

З'їв без апе­ти­ту снi­да­нок i пi­шов по ха­зяй­ст­ву. Обiй­шов сад, шпих­лi­ри, те­пер замк­не­нi, пiд яки­ми пiд­ка­са­на Мот­ря го­ду­ва­ла гу­сей, по­рож­нi удень хлi­ви, звiд­ки з гли­бо­ких чор­них от­во­рiв йшов їдкий за­пах.

Хурман на под­вiр'ї мив фа­етон.

Потому заг­ля­нув до стай­нi. Там ту­па­ли ко­нi та жу­ва­ли об­рiк, а при две­рях ле­жа­ла ве­ли­ка ку­па ста­ро­го гною. Бi­ля неї, пок­лав­шись го­лоб­ля­ми на тра­ву, дрi­ма­ла мок­ра боч­ка з во­дою.

- Ферапонте, за­раз ме­нi пе­ре­ки­да­ти гнiй по­за стай­ню! На­ме­тав ку­пи пе­ред две­ри­ма, як на па­рад…

Хурман ро­зiг­нув спи­ну й сто­яв, три­ма­ючи вi­хоть в чер­во­них ру­ках.

- Слухаю па­на.

"Властиво, се нi до чо­го, - по­ду­мав Ар­ка­дiй Пет­ро­вич, - але - ска­зав".

Повз двiрську бра­му чва­лав Бон­да­ри­шин i, по­ба­чив­ши па­на, вкло­нив­ся.

"Ач, при­вi­тав­ся, лед­ве пiд­няв бри­ля, - ски­пiв Ар­ка­дiй Пет­ро­вич. - Що я їм те­пер! Я вже їм не пот­рiб­ний…"

- Хам! - ки­нув крiзь зу­би, див­ля­чись Бон­да­ри­ши­ну вслiд.

Спустившись з ган­ку, ви­ру­шав у що­ден­ну плав­бу слi­пий ад­мi­рал пiд ру­ку з своїм "мi­но­нос­цем". Во­ни прой­шли повз нього, не по­мi­тив­ши на­вiть.