Коцюбинський - Коні не винні, Коцюбинський

***

- Савка! Де мiй оде­ко­лон?

Аркадiй Пет­ро­вич Ма­ли­на ви­хи­ливсь у вiк­но i сер­ди­то кри­чав у спи­ну сво­му ла­кею, що по­ма­гав вип­ря­гать з фа­ето­на спiт­нi­лi ко­нi.

Стояв уп­рi­лий, в од­нiй со­роч­цi, роз­щiб­ну­тiй на гру­дях, i не­терп­ля­че сте­жив, як бiг Сав­ка че­рез под­вiр'я в своїй си­нiй з га­лу­на­ми лiв­реї.

Одеколон був тут, на ту­алет­нiм сто­лi, але Ар­ка­дiй Пет­ро­вич йо­го не по­мi­тив.

- Вiчно ку­дись за­су­неш!..

Вiн кис­ло бурк­нув, прий­няв з рук Сав­ки пляш­ку, ски­нув со­роч­ку i по­чав об­ти­ра­ти оде­ко­ло­ном бi­ле, жов­та­ве од ста­рос­тi тi­ло.

- Ху-у!.. Як приємно се ос­вi­жав! - По­тер до­ло­нею гру­ди, де гус­то срiб­ли­лись тон­кi во­ло­син­ки, ос­вi­жив пiд пах­ва­ми i об­лив хо­лод­ком ли­си­ну й ру­ки, тон­кi, ста­ре­че мля­вi, з су­хи­ми пальця­ми на кiн­цi. По­то­му вий­няв з ша­фи свi­жу со­роч­ку.

Властиво, вiн був у чу­дес­нiм наст­рої, як завж­ди по роз­мо­вi з му­жи­ка­ми сво­го се­ла. Йо­му бу­ло приємно, що вiн, ста­рий ге­не­рал, яко­го су­сi­ди вва­жа­ли "чер­во­ним" i не­без­печ­ним, завж­ди ли­шав­ся вiр­ним со­бi. Як завж­ди, вiн i те­пер, у сi три­вож­нi ча­си, обс­то­ював пог­ляд, що зем­ля має на­ле­жать до тих, хто її об­роб­ляє. "По­ра нам розс­та­ти­ся вже з па­ну­ван­ням", - по­ду­мав Ар­ка­дiй Пет­ро­вич, за­щi­ба­ючи лi­вий ман­жет, i, прий­няв­шись за пра­вий, зга­дав од­ра­зу, як гу­ла ра­дiс­но сход­ка, ко­ли вiн по­яс­няв їй пра­ва на­ро­ду на зем­лю.

Се завж­ди йо­го хви­лю­ва­ло, i по роз­мо­вi по­чу­вав вiн бадьорiсть i апе­тит.

Заправляв са­ме со­роч­ку в шта­ни, ко­ли рип­ну­ли две­рi i на нього ки­ну­лась Миш­ка - лю­би­мий пе­сик, ра­со­вий фокс­тер'єрi

- Де ти, шельмо, бу­ла? - наг­нув­ся до неї Ар­ка­дiй Пет­ро­вич. - Ка­жи, де ти, шельмо, бу­ла? - Вiн лю­бов­но лос­ко­тав їй шию i ву­ха, а во­на мор­щи­ла но­сик, кру­ти­ла об­руб­ком хвос­та i на­ма­га­лась лиз­ну­ти йо­го ли­це. - Де ти вi­ялась, не­го­дя­ща?

У вiк­на би­ло по­луд­не­ве про­мiн­ня, i вид­ко бу­ло, як цi­лим мо­рем пли­ли ку­дись ще зе­ле­нi ни­ви, дев'ятсот де­ся­тин пансько­го по­ля, що спус­ка­ло­ся ча­сом у вал­ку, а по­тiм здiй­ма­ло­ся зно­ву, як хви­ля.

Аркадiй Пет­ро­вич пок­лав гре­бе­нем бо­роз­ни на рiд­ко­му во­лос­сi, роз­че­сав ву­си, на кiн­чи­ках жов­тi, i дов­го лю­бу­вав­ся су­хим ви­со­ким чо­лом та бла­го­род­ним панським об­лич­чям, що од­би­ва­лось в си­ня­вих во­дах ту­алет­но­го дзер­ка­ла.

Сiрi очi, тро­хи хо­лод­нi i вже при­гас­лi, пла­ва­ли на бiл­ках се­ред чер­во­них жи­лок, i се йо­го тур­бу­ва­ло: "Тре­ба зно­ву клас­ти при­моч­ку!" Збо­ку на но­сi вiн вгле­дiв при­щик, дiс­тав з не­се­се­ра кольдкре­му, по­ма­зав й при­пуд­рив.

- Їсти!

Йому хо­тi­ло­ся їсти, як мо­ло­до­му двад­ця­ти­лiтньому хлоп­цю, i се йо­го ра­дiс­но хви­лю­ва­ло. Як все за­во­ру­шиться у до­мi, ко­ли по­чу­ють, що вiн го­ло­ден! Як за­ахає жiн­ка, йо­го ста­ра дбай­ли­ва Со­ня, за­ме­ту­шиться Сав­ка, i всi бу­дуть ди­ви­тись йо­му у рот. Вiн так рiд­ко апе­тит має…

Але Сав­ка не йшов з док­ла­дом.

Аркадiй Пет­ро­вич од­су­нув шух­ля­ду ко­мо­ди i вий­няв звiд­ти аку­рат­но зло­же­ну блу­зу, вов­ня­ну, сi­ру, а lа Толс­той.

Приємно трем­тя­чи ос­вi­же­ним тi­лом, про­су­ва­ючи ру­ки в ру­ка­ви, вiн по­чу­вав се­бе де­мок­ра­том, дру­гом на­ро­ду, який не має чо­го бо­ятись. За той час, як вiн по­ки­нув своє мi­нiс­терст­во та осiвсь на се­лi, му­жи­ки йо­го по­лю­би­ли. Аяк­же! Вiн хрес­тив i вiн­чав, да­ру­вав спаш, удi­ляв ра­ди, йо­го кли­ка­ли "тат­ком" Вiн з приємнiс­тю ду­мав про се i ра­зом ду­мав, що на обiд бу­дуть сьогод­нi мо­ло­дi пе­че­ри­цi, якi Па­лаж­ка нес­ла уран­цi в при­по­лi з го­ро­ду.

I са­ме то­дi Сав­ка вис­та­вив в две­рi двi бi­лих у ру­ка­вич­ках ру­ки i оз­най­омив по­кiр­но, що по­да­ли обi­дать.

Аркадiй Пет­ро­вич, ши­ро­кий у своїй блу­зi, як дзвiн, всту­пив у сто­ло­ву.

Зараз заг­ри­мi­ли крi­сел­ка, i схи­ли­лись над ним, цi­лу­ючи ру­ки, - з од­но­го бо­ку Ан­то­ша, йо­го ли­сi­ючий син, а з дру­го­го - доч­ка, бi­ля­ва Лi­да, двад­ця­тип'яти­лiт­ня вдо­ви­ця. Во­ни ще не ба­чи­лись ни­нi: Ан­то­ша не­дав­но приїхав з фiльвар­ку, а Лi­да до по­луд­ня спа­ла.

Софiя Пет­рiв­на - Со­ня, - в свi­жiм лiт­нiм ка­по­тi, уже три­ма­ла в ру­цi срiб­ний опо­ло­ник. Пе­ред нею па­ру­вав борщ. Стiл був нак­ри­тий на дев'ять пер­сон.

Аркадiй Пет­ро­вич опус­тив­ся в ши­ро­ке крiс­ло на чо­лi сто­лу i пох­ля­пав ру­кою по су­сiд­нiм крi­сел­цi:

- Мишка! Сю­ди!..

Фокстер'єр по­ди­вив­ся на нього кап­ра­вим оком, ско­чив на крiс­ло i сiв на свiй об­ру­ба­ний хвос­тик.

- Де ж Жан? Пок­лич­те Жа­на… - звер­нув­ся до всiх i нi до ко­го зок­ре­ма Ар­ка­дiй Пет­ро­вич.

Але як­раз од­хи­ли­ли­ся две­рi, i слi­пий Жан, брат жiн­чин, ад­мi­рал у вiдс­тав­цi, ввiй­шов пiд ру­ку з своїм "мi­но­нос­цем", як вiн кли­кав ла­кея.

Високий, мiц­ний, не­на­че грот-мач­та, по­га­но по­го­ле­ний, Жан щу­пав гру­бою пал­кою по­мiст i лед­ве зги­нав ко­лi­на, зас­тиг­лий i нег­нуч­кий в своїй слi­по­тi.

Його дов­го i з шу­мом са­до­ви­ли на мiс­це, а "мi­но­но­сець" став зза­ду за крiс­лом.

- Добридень, Жа­не! - при­вi­тав­ся з сво­го по­чес­но­го мiс­ця Ар­ка­дiй Пет­ро­вич. - Що сни­лось?

Всi ус­мiх­ну­лись на той що­ден­ний жарт, а Жан охо­че, на­че нi­чо­го не ста­лось, по­чав опо­вi­да­ти, встро­мив­ши бiльма ку­дись в стi­ну, че­рез стiл.

- Приснився го­род. Не тi не­ес­те­тич­нi ко­роб­ки, що зве­те до­ма­ми. Се бу­ла не ку­па бру­ду i смiт­тя, не ле­го­ви­ще нуж­ди людської… сло­вом, ме­нi прис­ни­лось не те, що ви на­зи­ваєте мiс­том.

Вiн на­вiть по­мор­щивсь.

- Я ба­чив прек­рас­ний, не­ви­да­ний го­род. Все, що лю­ди ство­ри­ли в ар­хi­тек­ту­рi, ше­дев­ри дав­нi, су­час­нi й прий­деш­нi, кра­са i ви­го­да, храм, дос­той­ний лю­ди­ни… Тiльки ва­шi на­щад­ки…

- Жане, твiй борщ про­хо­ло­не…

- Ах, ви­ба­чай. Со­ня… Ну, мiй мi­но­нос­це N 17, зав'язуй сер­вет­ку…

- Єсть! - стре­пе­нувсь "мi­но­но­сець N 17" (по по­ряд­ку ла­кеїв, яких Жан час­то мi­няв). Вiн вже дав­но три­мав на­по­го­то­вi сер­вет­ку.

- Я ду­маю, що-о… - при­хильно обiз­ва­ла­ся Лi­да, схи­лив­ши на­бiк бi­ля­ву го­лов­ку ма­дон­ни.

- Почали сi­но во­зи­ти, Ан­то­ша? - за­цi­ка­вивсь Ар­ка­дiй Пет­ро­вич.

Антоша не чув. Вiн нак­ла­дав са­ме сво­му ля­га­во­му псу Неп­ту­ну, що си­дiв на стiльцi по­руч, кiст­ки на та­рiл­ку, i всiм вид­нi­лась тiльки йо­го ма­куш­ка з рiд­ким во­лос­сям.

Софiї Пет­рiв­нi неп­риємно бу­ло ди­ви­тись, як Жан їсть не­охай­но, ли­ша­ючи в ву­сах шмат­ки бу­ря­кiв, i во­на по­вер­ну­лась до си­на:

- Антоша, те­бе батько пи­тає про сi­но…

- Ах, ви­ба­чай… - пiд­няв той зас­ма­ле­ний вид i за­сю­сю­кав: - За­мiсть два­над­ця­ти во­зять тiльки де­сять во­зiв. Ар­тем обер­нув щось два ра­зи та й ки­нув: ка­же, що йо­го Ксенька на­по­ро­лась но­гою на за­лiз­нi граб­лi i тре­ба фер­ша­ла кли­кать, - бре­ше, зви­чай­но… А Бон­да­ри­шин ще зи­мою взяв гро­шi, а те­пер кру­тить…

Антоша сто­яв мок­рий й чер­во­ний од бор­щу та ха­зяй­ських тур­бот. На йо­го бi­ло­му ло­бi гус­то осi­ла ро­са, а очi по­со­ло­вi­ли.

Вiн знав усе, що ро­биться на се­лi. Мав не мен­ше де­сят­ка дi­тей од сiльських дiв­чат i не раз мi­ряв­ся си­лою