Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький

в не­ве­лич­ко­му своєму до­ми­кові ти­хо та мир­но, до­ки не тра­пивсь дру­гий зять, Елпіди­фор Пет­ро­вич Ва­на­то­вич.

Люба жи­ла з Елпіди­фо­ром невінча­на, бо він так са­мо розійшовсь з своєю жінкою. Ма­ти поб­ла­гос­ло­ви­ла їх шлюб і са­ма пе­рей­шла жить до зя­тя. «Любіте­ся, ми­луй­те­ся, мов­ляв, як го­лубів па­ра, ко­ли між ва­ми є щи­ра лю­бов, та й… мені самій не­ма де при­хи­литься». Де­котрі знай­омі да­ми од­кас­ну­лись од їх, пе­рес­та­ли бу­вать у їх і не зап­ро­шу­ва­ли до се­бе. Але та­ких бу­ло ма­ло. Реш­та знай­омих, більше лібе­ральних, не од­цу­ра­лась од їх і одвіду­ва­ла, як бу­ло й пе­редніше.

- А чом же оце ви не взя­ли Ліди? - спи­та­ла Лю­ба в Теклі Опа­насівни.

- Та тим, що во­на са­ма не ду­же зо­хо­чу­ва­лась їхать з на­ми. Си­дить там за своїми вче­ни­ми книж­ка­ми. Усе щось чов­пе в кни­гах та й чов­пе. Як по­бу­ла на ви­щих кур­сах в Пе­тер­бурзі два ро­ки, то так вп'ялась в ту на­уку, що й одірва­ти її од кни­жок труд­но, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

- Вона здається, та­ка вже зро­ду, на вда­чу, - обізва­лась Таїса Андріївна. - Я пам'ятаю, що во­на й зма­леч­ку все бу­ло пад­кує ко­ло кни­жок.

- Де ж це ти бу­ла так дов­го з візи­та­ми? - спи­та­ла Ме­ла­ся в Лю­би.

- Обійшла з де­ся­ток чи й більше знай­омих. Бу­ла в Круп­ницьких, Ула­ши­но­вих, в Ку­ли­ковсько­го. І знаєте, ма­мо, ко­го я стріла до­ро­гою? Ото­го нав­роч­ли­во­го Ли­синсько­го! Як тільки він ме­не спи­тає за здо­ров'я, то за­раз і нав­ро­чить, бо в ме­не дру­го­го дня за­бо­лить живіт до­ко­неч­не!

- І ме­не, як тільки він спи­тає за здо­ров'я, то вве­чері або дру­го­го дня до­ко­неч­не бу­дуть стис­ки в гру­дях, бо я тро­хи ядуш­на, - ска­за­ла Таїса.

Мелася не віри­ла в ті уро­ки й засміялась: во­на доб­ре зна­ла, що Любі до ви­пе­ще­но­го та ви­ко­ха­но­го пансько­го ту­лу­ба не­на­че хтось прис­та­вив го­ло­ву сільської ба­би, пов­ну уся­ко­вих за­бо­бонів.

Люба по­ча­ла оповідать і про Круп­ницьких, і про Ула­ши­но­вих, і Ку­ли­ковських, і про Ко­вальницьких. Оповіда­ла во­на гар­но й з най­мен­ши­ми дріб'язка­ми: і як во­на дзво­ни­ла в дзво­ник ко­ло две­рей, і як вхо­ди­ла в по­кої, ко­го зас­та­ла вдо­ма, ко­го ні, і як зас­та­ла в по­ко­ях. Роз­ка­за­ла во­на, що в ко­го го­во­ри­лось, як хто був уб­ра­ний. Во­на оповіда­ла з та­ким па­лом та крас­но­мовністю, не­на­че пи­са­ла язи­ком цікаві га­зетні фельєто­ни. Цим сли­ве що­ден­ним оповідан­ням про візи­ти, стрічі на улиці та міські сли­хи во­на роз­ва­жа­ла свою дур­неньку рож­де­ни­цю, кот­ра сиділа вдо­ма й з нудьги тільки й чи­та­ла пе­ред об­ра­за­ми по п'ять або й по шість ака­фистів що­бо­жо­го дня. Ма­ти роз­ва­жа­ла се­бе доч­чи­ни­ми оповідан­ня­ми й ду­же лю­би­ла за це свою до­ню. В роз­мо­вах за уб­ран­ня, за мо­ди, в оповідан­нях за знай­омих, за міські скан­да­ли, за чиїсь за­ли­цян­ня ми­на­ли в їх дні за дня­ми. Іншої роз­мо­ви в їх не бу­ло. Лю­ба бу­ла ле­пет­ли­ва на язик незгірше Ме­ласі, тільки ле­пе­та­ла не так швид­ко й не та­ким крик­ли­вим го­ло­сом, як Ме­ла­ся. В неї го­лос був ба­га­то м'якіший і приємний.

- Ото бу­ла мені оказія в Мальченків! По­ду­май­те собі! Дзво­ню я. Ви­хо­де гор­нич­на й од­чи­няє мені двері. Я роз­дяг­лась та й од­чи­няю двері в світли­цю. Ко­ли зирк! Ко­ло две­рей гру­ба роз­ва­ле­на до по­ло­ви­ни. Кахлі ва­ля­ються суспіль на підлозі ко­ло по­ро­га. Ту­теч­ки ж стоїть шай­ка з гли­ною та з вап­ною. Му­лярі ля­па­ються, як ма­зальниці. Скрізь насміче­но, по­на­ли­ва­но. Я спох­ва­ту ше­лесть прос­то на ті руїни! Зо­па­лу та спох­ва­ту тро­хи не всту­пи­ла в ка­лю­жу. Вий­шов Мальчен­ко та мерщій по­дав мені ру­ку. А я підоб­га­ла сук­ню та й пе­рест­риб­ну­ла, не­на­че на улиці че­рез баг­но…

- Ото яка ха­ле­па! Чи не зад­ри­па­ла ча­сом шов­ко­вої сукні? - обізва­лась Таїса Андріївна.

- З візи­та­ми бу­ваєш, то сти­каєшся з уся­ки­ми людьми й з уся­кою нес­подіван­кою, - ле­пе­та­ла далі Лю­ба. - А в Ку­ли­ковських яка оказія мені тра­пи­лась… Подз­во­ни­ла я, - мені за­раз і од­чи­ни­ли. Пи­таю в ла­кея: «Чи до­ма пан та панія?» Ка­же: «До­ма». Я, не жду­чи дов­го, од­чи­няю двері та про­жо­гом в світли­цю! Аж який­сь тон­кий та дов­гий па­нок в од­них со­роч­ках, з си­га­рою в зу­бах, як уг­ледів ме­не, як дре­ме­не і як стриб­не навтіка­ча в двері! Див­люсь, - в гос­тинній мебіль не та. Скрізь без­лад­дя. Усе по­роз­ки­да­не. «Що це за ди­во? - пи­таю я в ла­кея. - Це ж жит­ло Ку­ли­ковських? їх не­ма, надісь, до­ма?» - «Та Ку­ли­ковські оце на­пе­ре­додні пе­реб­ра­лись на третій етаж, - ка­же ла­кей, - а сю­ди пе­рей­шли Нес­те­рен­ки».

Мелася за­ре­го­та­лась. Обидві ма­тері осміхну­лись.

- А знаєте, що Ма­ру­ся Ключківська вже ви­хо­де заміж? Я й же­ни­ха зас­та­ла в їх, - ле­пе­та­ла далі Лю­ба.

- Невже? - аж крик­ну­ли усі ра­зом.

- Виходе! Оце не­за­ба­ром і вінча­ти­муться, - ска­за­ла Лю­ба.

- Ота кир­па­та та жов­то­га­ря­ча на ви­ду ви­хо­де заміж? - аж пис­ну­ла Ме­ла­ся й з ди­ва аж очі витріщи­ла. Її тро­хи бра­ли за­вид­ки, що «жов­то­га­ря­ча» Ма­ру­ся, ба­га­то мо­лод­ша за неї, по­хо­пи­лась знай­ти собі же­ни­ха.

- Таке м'яло! та­ке мур­ло! - крик­ну­ла Тек­ля Опа­насівна.

- Таке одо­ро­ба­ло і ви­хо­де заміж?! Це ди­во та й годі! - обізва­лась ти­хо Таїса Андріївна.

- Таке опу­да­ло, що ним тільки б го­робців в ко­ноп­лях ля­кать! - ляс­ну­ла осуд­ли­ва й за­вис­на Ме­ла­ся.

- Таке не­по­вер­тай­ло ви­хо­де заміж… бо в неї ба­гацько гро­шей. Ще й же­них її не­по­га­ний, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

- Якби прис­та­вить йо­му дов­шо­го но­са та тро­хи по­об­ти­нать но­жи­ця­ми здо­рові ву­ха, то, мо­же, тоді й був би гар­ний, бо… він кап­ло­ву­хий, - ска­за­ла Ме­ла­ся трош­ки з злістю. - Я б зро­ду не пішла за йо­го заміж.

- Диво та й годі! - про­мо­ви­ла Тек­ля Опа­насівна й на­си­лу вдер­жа­ла зітхан­ня, що Ме­ласі вже стук­ну­ло двад­цять сім год, а во­на ще й досі дівує й не знай­шла собі навіть і кап­ло­ву­хо­го же­ни­ха.

- А оце, вже вер­та­ючись до­до­му, зостріла на Хре­ща­ти­ку ма­дам По­за­торіцьку, жінку на­шо­го док­то­ра. Яке чу­до­ве осіннє ок­са­ми­то­ве пальто при­вез­ла їй з Відня од­на пря­ятелька! Си­зо-си­зо-сіре, дов­ге аж до землі й навк­ру­ги об­ля­мо­ва­не біли­ми стра­усо­ви­ми пе­ра­ми по­за шиєю й по по­лах аж до самісінько­го до­лу, - роз­ка­зу­ва­ла Лю­ба й ма­ле­сеньки­ми руч­ка­ми об­ве­ла се­бе по­за коміром і до са­мо­го до­лу.

- Як гар­но! - ска­за­ла Таїса Андріївна.

- Ой! не ду­же! - обізва­лась Тек­ля Гу­ко­ви­че­ва.

- Справді не ду­же гар­но, а більш то­го що по­га­но, - ска­за­ла Ме­ла­ся. - Це щось схо­же на епітрахіль або на ди­яконський орар. Як­би ще до цього дать в ру­ки кро­пи­ло й ка­ди­ло, то з По­за­торіцької вий­шов би про­то­поп, що ла­ден за­раз заспівать али­луя. Я зро­ду-звіку не наділа б та­ко­го пальта з епітрахілем…