Алексіс де Токвіль - Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль

вони відкривають нові терени політиці сусідів. Якщо подеколи державні діячі прохоплювалися правдою про неї, то вони самі не знали, що кажуть правду. Хоча головні монархи Німеччини, які зібралися в Пільніці 1791 року, оголошують, що небезпека, яка загрожує королівській владі у Франції, спільна для всіх старих урядів Європи, й що всі приймають на свою адресу загрози, зроблені нею, але, власне, нічому цьому вони не вірять. Тогочасні таємні документи показують, що для цих людей це були лише вміло вигадані приводи, якими вони прикривали свої наміри в очах юрми.

Самі вони цілком упевнені, що Французька революція — місцева й минуща випадковість, яку треба тільки вміло використати з вигодою для себе. З цією метою вони складають плани, роблять приготування, вкладають таємні союзи; вони сперечаються між собою, бачачи перед очима близьку здобич; розходяться й зближуються, готуються майже до всього, за винятком того, що насправді має відбутися.

Англійці, яким пам'ять про власну історію та про тривале користування політичною свободою дають більше розуміння й досвіду, розрізняють, мовби через густу завісу, образ великої Революції, що наближається, але вони не можуть розгледіти її обрисів і передбачити того впливу, який їй незабаром належить справити на долю світу та на їхню власну долю. Артур Юнг, який зробив подорож по Франції в момент, що передував вибухові Революції, і який не сумнівався в її наближенні, так мало здогадувався про обсяги її дії, що йому спадає на думку запитання, чи не призведе вона, врешті-решт, до посилення привілеїв. «Що ж до шляхетства та духівництва,— пише він,— то, якби ця революція ще посилила їхнє панування, я гадаю, що вона принесла б більше шкоди, ніж користі».

Проникливість Берка загострювалася ненавистю, яку Революція вселила в нього від самого свого зародження, не зарадила йому, навіть Берк якийсь час залишається нерішучішим, бачачи її. Перше, що він передбачає про неї, то це те, що вона знесилить Францію й нібито знищить її. «Слід гадати,— каже він,— що військові здібності Франції надовго погасли; може, навіть, вони погасли назавше й що люди наступних поколінь цілком правомірно зможуть повторити вислів: «Gallos quoque in bellis florisse audivimus»*.

*Ми чули, що й галли колись відзначалися воєнною доблестю (лат.).

На близькій відстані від події про неї судять не ліпше, ніж здалеку. Напередодні того дня, коли мала вибухнути Революція, у Франції ще ніхто достеменно не здогадувався про те, що їй належало зробити. Серед безлічі наказів я знаходжу тільки два, в яких виказує себе деякий страх перед народом. У інших висловлюється побоювання, що королівська влада, двір, як його й далі називають, збережуть своє панівне становище. Слабкість і короткочасність Генеральних Штатів викликають неспокій. Є побоювання, що над ними вчинять насильство. Особливо цього боїться шляхетство. «Швейцарські війська,— читаємо ми в багатьох наказах,— повинні присягнути, що ніколи не піднімуть зброї проти громадян, навіть у разі путчу чи обурення». Хай Генеральні Штати будуть вільні й всі надуживання будуть легко усунуті; майбутня реформа величезна, але здійснити її неважко.

Тим часом Революція наростає в міру того, як підводиться голова чудиська, стає видно його дивну й грізну фізіономію в міру того, як Революція, знищивши політичні заклади, береться до руйнування громадянського порядку, слідком за законами переробляє звичаї, устої й навіть мову; коли, зруйнувавши урядовий механізм, вона розхитує підвалини суспільства й, либонь, готова, нарешті, взятися до самого Бога; коли через якийсь час та сама Революція розливається за межі Франції, несучи із собою свої ніколи небачені засоби, нову тактику, людиновбивчі принципи, свої, за словами Пітта, «збройні» думки, з небаченою силою розбиваючи бар'єри імперій, трощачи корони, зневажаючи народи й,— дивна річ! — водночас обертаючи їх собі на користь; у міру того, як усе це відбувається, погляд змінюється. Те, що раніш здавалося монархам та державним діячам Європи звичайною випадковістю в житті народів, нині є вельми новим фактом, що так різко суперечить усьому тому, що колись відбувалося у світі, й водночас таким загальним, дивовижним і незбагненним, що людська думка, ніяковіючи, торопіє. Одні думають, що ця невідома сила, яку ніщо, очевидячки, не плекає й не послаблює, яку ніщо не може зупинити ззовні й яка сама не може зупинитися, доведе людські суспільства до цілковитого й остаточного розпаду. Багато хто вважає її очевидною дією нечистої сили на землі. «Французька революція має сатанинський характер»,— сказав пан де Метр 1797 року. Інші, навпаки, вбачають у ній благодійне призначення Бога, який захотів не тільки оновити обличчя Франції, а й обличчя цілого світу, і створити, певною мірою, нове людство. В багатьох тогочасних авторів є висловлювання на кшталт того релігійного жаху, що його відчуває Сальвіан, побачивши варварів. Берк, повертаючись до своєї думки, вигукує: «Позбавлена свого колишнього уряду або, власне, будь-якого уряду, Франція, здавалося, мала б стати радше об'єктом наруги й співчуття, ніж бичем і страховиськом людського роду. Але з могили цієї вколошканої монархії вийшла спотворена, величезна істота, найжахливіша з усіх, що будь-коли гнітили й підкорювали уяву людей. Ця огидна й дивна істота прямує до своєї мети, не боячись ні загибелі, ні докорів сумління; зневажаючи всі загальноприйняті закони й звичайні засоби, вона вражає всіх тих, хто навіть не може збагнути, яким чином вона існує».

Чи справді ця подія така незвичайна, як вона здавалася колись сучасникам? Чи справді вона була такою руйнівною й оновлювальною, як вони припускали? Яким був справжній сенс, справжній характер, які інші наслідки цієї дивної й грізної Революції? Що саме вона зруйнувала? Що створила?

Мені здається, що настав час дослідити все це й сказати правду і що ми нині перебуваємо саме на тій точці, з якої найліпше можна бачити цей важливий предмет і судити про нього. Ми достатньо віддалені від Революції, аби тільки ледь-ледь відчувати пристрасті, котрі хвилювали людей, які брали участь у ній, але ми ще так близько до неї, що можемо уявити собі й зрозуміти той дух, що породив її. Невдовзі вже буде важко це зробити, бо великі революції, які увінчалися успіхом і примусили зникнути причини, що породили їх, стають у такий спосіб незрозумілими саме завдяки своїм успіхам.

Розділ II. Про те, що основною й кінцевою метою Революції не було, як це гадали, зруйнувати релігійну й знесилену політичну владу

Одним з перших вчинків Французької революції був напад на церкву, а серед пристрастей, що їх породила ця Революція, передусім спалахнула й останньою була загашеною пристрасть антирелігійна.