Федькович Юрій - Поетичні твори, Федькович Юрій

- ні плачу, ні руги;

Гейби всі люди привалили віком,

Що криє сльози, сльози з чоловіком.

 

І всі печалі, що мня в день кроїли,

Що моє серце на кавалки дерли,

Угризки, троски всі ся укоїли,

Гей ніби з світом і людьми замерли;

І моя душа знов свобідна стала,

Як тими днями, нім свій рай страдала.

 

Тож склоню голов в засльожені квіти

І, яко нужден, яко син той болю,

Найнещасливший на всі людські діти,

Тобі ся, боже, боже мій, помолю,

Як тими днями, як я ще молився

І ще-м не думав, ще-м не печалився.

 

Но що ж я, святе, буду тя благати,

Коли тебе я тілько напросився,

А ти не можеш того мені дати?

Відь, моїй просьбі бог ще не родився!

А так не буду вже нічо просити,

Лиш склоню голов та й зачну тужити.

 

Русь

 

По «Mignon» Гете 8

 

 

Ци знаєш, де країна тая мила,

Де явір ріс і де калина цвила,

Де Дністер грав, де Галич печаліє,

Де руський край, де руське серце мліє?

Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле? -

Туда, туда піду з тобов, соколе.

 

Ци знаєш, де там Левова палата, 9

А в їй мурах вибивана кімната,

Де образи по стінах золочені,

«Де Лев наш, де?» - питають засмучені.

Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле? -

Туда, туда піду з тобов, соколе.

 

Ци знаєш, де ті сині наші гори,

Де Черемшу де буйного ізвори,

Де рутин цвіт з барвінком зеленіє,

Де божий дух на землю з неба віє?

Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле?

Туда, туда підемо, мій соколе.

 

Україна

 

 

Україно, Запороже, годі вас забути,

Ах, бо мило тамки жити, мило тамки бути,

Де ті трави шовковії славні степи криють,

Де ся квіти поза квіти в зимних росах миють,

Де стада ржуть, де соколи, де вірли співають,

З буйним вітром у заліжку козаки літають.

 

Хто ж то може знов забути могили, кургани,

Де козацтво українське, славні отамани

Свою славу сном провадять, славов серце гріють,

А ті думи богатирські так то гарно піють,

Що аж тут ся відзивають, що аж тут їх чути,-

Україно, Запороже, можна вас забути?

 

Онде грає жвавий хлопець у торбан весело;

Онде дівча йде по воду, думку йкусь завело;

Там сопілка приграває, ніби соловіє,

Що там в гаю калиновім піє все та піє;

А там бджілка злотокрила сумно си співає,

Обмучилась медівницев, ледве що вертає.

 

Он колишесь тихий Дніпер: вечір - він дрімає,

А по синій єго фалі човенце плаває,

В ньо си сіло гарне дівча, красне, як малина,

А хороший кермаченько ляг їй на коліна,

Обзирає сороківці, що в коралі в’яжуть,

А потому, а потому… Далі вже не скажу;

А хоть рад би-м і сказати, але наші милі

Вже пропали в синій мряці, що Дніпер укрила.

 

Далі видко білий хутір, пасіки, ставочок,

Знов байрак там яворовий, вишневий садочок,

А в садочку мила хатка; тамки на порозі

Сіло дівча русокосе - ах, які ж там нозі! -

Та й іголков тонесеньков шиє в хустку квіти:

«Де ти бавиш, біловусе, де, мій ясний світе!»

 

Тихо, тихо, любе дівча,- видиш он сокола?

А дівчина - чорні очі - глипла доокола:

«То не сокіл, то мій милий вороним літає!

Та й схопилась красавичка, ліску відчиняє.

А сокіл вже на подвір’ї, дівчину любує;

Вна го хоче посварити - годі, бо цілує.

 

Глянь там далі на прикмету: думаш, там соколи?

Ні, там славні чумаченьки возя з Криму соли.

От, дивися, вже і стали, вже й воли пустили,

Вже і ватра запалена, вже ся розложили.

Той готовить ситу кашу, ті вози знов мажуть,

Хлопці шумки заспівали, старші казку кажуть.

 

Далі, далі - онде небо багром рум’яніє;

Слухай добре, як-то мило десь дзвіночок піє!

То в тій церкві там, за лісом, з дев’ятьма верхами -

Всі покриті срібнов бляхов, злотними хрестами,-

А священик-старець ходить по святій контині,

Молить слави Запорожу, щастя Україні.

 

Оскресни, Боян! 10

 

 

Оскресни, Бо́ян, світлий наш співаче!

Чому так довго в потемку ночуєш?

Дарма по тобі руська слава плаче,

А ти їй, руський Бояне, не чуєш?

Калина наша більше вже не родить,

Барвінки наші в гаю усихають,

А ясна зоря все а все не сходить,

Бо наші зорі все тебе чекають.

 

Оскресни, Бо́ян, з руської могили -

Ци вна на віки вже тебе присіла?

А яворові лози в нас не цвили,

А наша пташка в борі заніміла;

Бо наші-сь бори лиш тогді кохали,

Коли соколи ними ще линули,

А наші пташки лиш тогді співали,

Коли ще твою віщу пісню чули.

 

Оскресни, Боян, з кедрової труни,

Де нині клониш світлу главу твою,

Кини пальцями золотії струни,

А грай нам пісні, о, заграй до бою! -

А як ті снове, що вітри розвіють,

Як ті димове, що на сонці гинуть,

Так ті пропадуть, що кайдан нам гріють.

О, грай нам, Боян, грай нам, божий сину!

 

О, грай нам, Боян, а пусти соколи,

Де Києв світить, де наш Лев дрімає,

А найдеш, друже, дружину поволі:

Там Тарас-козак, Богдан 11 тут співає

О ділах славних Буй-Тур Всеволода,